Він відпустив язичок, і той знову вискочив на повну довжину. Пол знову натиснув на нього та зустрів той самий опір. Він чув, як у нетрях замка щось дивно шаруділо, і зрозумів. То була половинка переламаної шпильки. Вона впала всередину та десь застрягла, не дозволяючи язичку замка повністю зайти в отвір.
Пол почув, як відчинилися дверцята «черокі». Почув, як Енні крекнула, коли вибиралася з машини. Почув шерхіт паперових пакетів, коли вона брала свої покупки.
- Давай, — прошепотів він і став обережно рухати туди-сюди язичком. Кожного разу той заходив на шістнадцяту частку дюйма та зупинявся. Пол чув, як усередині дзеленчить та клята шпилька. — Давай… давай… давай…
Він знову заплакав, не помічаючи того, піт і сльози вільно змішувалися на його обличчі. Пол невиразно усвідомлював, що йому досі сильно болить і що пізніше він заплатить високу ціну за ці маленькі фізичні вправи.
«Але не таку високу, яку змусить тебе заплатити Енні, якщо ти, Полі, не зачиниш ці кляті двері».
Він почув рипіння снігу, почув, як вона обачливо ступала доріжкою. Шерхіт пакунків… а потім брязкіт ключів від вхідних дверей, поки вона діставала їх із сумочки.
— Давай… давай… давай…
Він штовхнув язичок іще раз і почув глухе клацання всередині замка. Металевий стрижень ковзнув у двері ще на чверть дюйма. Не достатньо, щоб не чіплятися за одвірок… але майже.
— Будь ласка… ну давай …
Пол став швидше розгойдувати язичок, смикав його і прислухався, як вона відчиняє двері в кухню. А потім, ніби в жахливому повторенні того дня, коли мама застукала його з сигаретою, Енні весело гукнула:
— Поле? Це я! Я принесла тобі папір!
«Попався! Я попався! Боже, прошу, тільки не це, не дозволяй їй кривдити мене, Боже…»
Він сильно, судомно натиснув великим пальцем на язичок замка, і почувся приглушений тріск — шпилька зламалася. Язичок повністю зайшов у двері. З кухні долинув скрегіт собачки по застібці — Енні знімала парку.
Пол зачинив двері в спальню. Клацання замка
(«вона почула? певно, що почула!» )
прозвучало, наче постріл стартового пістолета.
Він позадкував до вікна. Він усе ще розвертав візок, коли почув у коридорі її кроки.
— Я принесла тобі папір, Поле! Ти не спиш?
«Ніколи… ніколи не встигаю… вона почує…»
Він востаннє крутонув керувальний важіль і підкотив крісло на місце біля вікна. У замковій шпарині заскреготав ключ.
«Нічого не вийде… шпилька… і вона запідозрить…»
Проте, судячи з усього, шматок чужорідного металу провалився на дно замка, бо ключ безперешкодно провернувся. Пол сидів у візку з напівзаплющеними очима і дуже сподівався, що поставив крісло туди, де воно стояло раніше (чи хоча би приблизно на те саме місце, щоб Енні не помітила різниці), сподівався, що вона сприйме його залите потом обличчя та тремтяче тіло як свідчення того, що він не отримав ліків, а більш за все сподівався, що не лишив слідів…
Тільки коли прочинилися двері в кімнату, Пол поглянув униз та зрозумів, що, із такою стражденною увагою видивляючись по собі сліди, він забув про сам привід своєї експедиції — у нього на колінах досі лежали упаковки новрілу.
Енні принесла дві пачки паперу, тримаючи по одній у кожній руці й посміхаючись.
— Саме те, що ти просив, чи не так? «Траяд Модерн». Ось дві ризи, ще дві є на кухні, про всяк випадок. Так що…
Вона замовкла на півслові, звела брови та поглянула на Пола.
— Ти аж мокрющий від поту… і аж занадто розпашілий, — сказала вона й замовкла. — Чим ти тут займався?
Це запитання змусило маленький переляканий голос у його голові заскавчати ще гучніше про те, що він попався і викручуватися немає сенсу, що з тим самим успіхом він міг у всьому зізнатися та сподіватися на її ласку. Але Пол спромігся відповісти на підозріливий погляд Енні з виснаженою, проте іронічною інтонацією.
— Гадаю, тобі відомо, чим я тут займався, — сказав він. — Страждав.
Вона дістала з кишені спідниці серветку «Клінекс» та протерла йому чоло. Серветка наскрізь промокла. Енні посміхнулася до Пола з тою ж фальшивою, жахливою материнською ніжністю.
— Дуже болить?
— Так. Так, дуже. А тепер ти…
— Я ж казала , щоби ти мене не сердив. Як говорять, вік живи — вік учися. Ну, якщо ти проживеш достатньо довго, то встигнеш навчитися.
— А тепер ти даси мені ліки?
— За хвилину, — відповіла вона, не спускаючи очей з його спітнілого, блідого, наче віск, обличчя, яке вкрилося червоними хворобливими плямами. — Але спершу я хочу переконатися, чи тобі не потрібно ще чогось. Чи, може, стара дурна Енні щось забула, бо не знає, як містер Розумака підходить до написання своїх книжок. Хочу впевнитися, що ти не пошлеш мене назад до міста по диктофон, чи пару спеціальних письменницьких капців, чи ще по щось. Бо якщо ти схочеш, я поїду. Твоє бажання — закон. Я навіть не гаятиму часу, аби дати тобі пігулки. Просто знову заскочу в Стару Бессі та поїду. То що скажеш, містере Розумако? Тобі нічого не бракує?
— Нічого, — відповів він. — Енні, будь ласка…
- І ти не злитимеш мене більше?
— Ні, більше не злитиму.
— Бо коли я злюся, то стаю сама не своя.
Вона опустила погляд. Вона дивилася просто на те місце, де під щільно стиснутими долонями він ховав зразкові упаковки новрілу. Дуже довго дивилася.
— Поле? — лагідно спитала вона. — Поле, чому ти так тримаєш руки?
Він розплакався. Він плакав від почуття провини й ненавидів себе за це. Окрім усього того, що ця страшна жінка встигла йому заподіяти, вона ще й примусила його почуватися винним. Тож він плакав від почуття провини… а також, по-дитячому, плакав від перевтоми.
Пол підвів погляд на Енні. Сльози струменіли по його обличчю, і він виклав свій останній козир.
— Мені потрібні ліки, — сказав він, — а ще мені потрібне судно. Я тримався весь час, поки тебе не було, Енні, але більше не можу. Я не хочу знову надзюрити в штани.
Вона ніжно, співчутливо посміхнулася та прибрала пасма скуйовдженого волосся з його чола.
— Біднесенький. Енні завдала тобі стільки клопоту, правда? Забагато клопоту! Ну й злюка ця Енні! Зараз усе принесу.
Він би не насмілився сховати пігулки під килимом, навіть якби мав на те час, бо, хоч упаковки були маленькі, випуклості на килимі були б надто помітні. Прислухаючись до кроків Енні у ванній на першому поверсі, Пол узяв упаковки і, не зважаючи на біль, простягнув руку за спину й запхав пігулки під спідню білизну. Гострі картонні кутики врізалися в западину між сідницями.
Енні повернулася, тримаючи в одній руці судно — старомодне цинкове приладдя, що якимось неймовірним чином скидалося на фен для волосся. У другій руці вона тримала дві пігулки новрілу та склянку води.
«Ці дві пігулки, на додачу до тих чотирьох, які ти прийняв півгодини тому, можуть ввести тебе в кому та вбити », — подумав Пол, і тоненький голосок одразу додав: — «Ну і нехай ».
Він узяв ліки та запив їх водою.
Вона протягнула йому судно.
— Тобі допомогти?
— Я сам упораюся, — відповів він.
Вона завбачливо повернулася до Пола спиною, поки він намагався попасти пенісом в холодну металеву трубку та справити нужду. Коли в порожній ємності задзюрчала сеча, він випадково поглянув на Енні та побачив, що вона посміхається.
— Готово? — спитала вона за хвилину.
— Так.
Власне кажучи, йому дійсно дуже хотілося пісяти, проте через нервові потрясіння він навіть не мав часу про це подумати.