Поліцейський із Сайдвіндера, який ставив найбільше запитань, почав розмову з нагадування, що Енні має право відмовитися давати свідчення без адвоката. Енні відхилила пропозицію та повторила свою історію. Полу не вдалося виявити жодних розбіжностей.
Вони просиділи на кухні півгодини. Перед від’їздом один з копів поцікавився, звідки у неї на лобі такі жахливі подряпини.
— Це я уві сні зробила, — відповіла вона. — Кошмар привидівся.
— Про що? — запитав поліцейський.
— Наснилося, що люди згадали про моє існування та почали знову турбувати мене своїми візитами.
Коли вони поїхали, Енні зайшла до Пола. Її обличчя було байдужим, тістоподібним і хворобливим на вигляд.
— Тут у нас справжній Ґранд Сентрал[164], - зауважив Пол.
Вона не усміхнулася.
— Скільки ще тобі лишилося?
Він замислився, поглянув на купу машинописних аркушів, на якій височів іще один стос списаних від руки, а потім підвів очі на Енні.
— Два дні, - сказав він, — може, три.
— Наступного разу вони прийдуть з ордером на обшук, — мовила вона та вийшла з кімнати, перш ніж він устиг щось відповісти.
Того ж вечора, десь о чверть на дванадцяту, Енні зайшла до Пола й сказала:
— Ти мав бути в ліжку ще годину тому.
Він підвів голову, вириваючись із глибокого сну, в якому Джеффрі (головний герой останніх кількох розділів) щойно зустрівся віч-на-віч із жахливою бджолиною маткою, з якою йому доведеться битися на смерть, аби врятувати життя Мізері.
— Я недовго, — пообіцяв він. — Скоро лягатиму спати. Треба дещо записати, інакше потім забуду.
Він потрусив рукою, яка набрякла та боліла. Велика тверда пухлина, чи то мозоль, чи то пухир, виросла на внутрішній стороні його вказівного пальця, яким Пол притискав олівець. Він приймав пігулки, і вони полегшували біль, але також затьмарювали свідомість.
— То ти кажеш, гарна буде кінцівка? — м’яко запитала вона. — Дійсно гарна. Ти ж уже пишеш не тільки для мене, так?
— О, ні, - сказав він.
Пол насилу стримався, аби не додати: «Я ніколи не писав для тебе, Енні, чи для всіх тих людей, які підписують листи фразою «Ваша найпалкіша шанувальниця». Тієї ж миті, коли ти починаєш писати, усі ці люди опиняються на іншому кінці галактики, чи що. Я ніколи не писав для своїх колишніх дружин, чи матері, чи для батька. Причина, з якої письменники майже завжди ставлять на книжці посвяти, полягає в тому, Енні, що їх інколи жахає власний егоїзм».
Але сказати їй таке було б нерозумно.
Пол писав, допоки на сході не зайнялося світло, а потім завалився в ліжко й проспав чотири години. Він бачив плутані, неприємні сни. В одному з них батько Енні здирався сходами. У руках він тримав кошик, повний газетних вирізок. Пол спробував гукнути його, попередити, але кожного разу, як він розтуляв рота, із нього не виходило нічого, крім цілісного, лаконічного уривка якоїсь оповідки. І хоча цей уривок щоразу був іншим, він завжди починався однаково: «Одного разу, десь через тиждень…» А потім з’явилася Енні Вілкс, вона з криками бігла коридором, випроставши вперед руки, аби штовхнути свого батька на смерть… тільки крики поволі перейшли в химерне дзижчання, а її плоть, закутана в спідницю та кардиган, затріпотіла, вкрилася брижами та стала мінятися — Енні перетворилася на бджолу.
Наступного дня офіційні представники поліції не з’явилися, але понаїхало безліч неофіційних. Професійні Роззяви. На одній з машин прибули підлітки. Коли вони заїхали на доріжку, аби розвернутися, на них накинулася Енні й заверещала, щоби вони забиралися з її землі, поки вона не перестріляла їх, як паскудних собак.
- Іди в сраку, Леді Дракон! — закричав один пацан.
— Де ти його зарила? — загорланив другий, і машина різко зірвалася з місця, аж курява здійнялася.
Третій жбурнув пивну пляшку. Коли автомобіль став із ревом віддалятися, Пол розгледів на задньому склі широку наліпку, на якій було написано: «ВБОЛІВАЙ ЗА “СИНІХ ДИЯВОЛІВ”[165] САЙДВІНДЕРА».
За годину він помітив, як Енні понуро йде повз його вікна до сараю, на ходу вдягаючи робочі рукавички. Трохи згодом вона повернулася з ланцюгом. Вона, не поспішаючи, переплела товсті сталеві ланки колючим дротом. Коли це шпичасте мереживо було натягнуто через під’їзну доріжку, вона полізла в нагрудну кишеню, дістала кілька червоних клаптиків тканини та пов’язала їх на ланцюг як застереження.
— Копів це не зупинить, — сказала вона, коли нарешті навідалася до Пола, — але інші паскудники вже не сунуться.
— Гаразд.
— У тебе рука… набрякла.
— Так.
— Не хочу бути кукурікакою, Поле, але…
— Завтра, — відповів він.
— Завтра? Правда? — просяяла Енні.
— Так, гадаю, що так. Десь о шостій.
— Поле, це чудово! Можна я почну читати зараз чи…
— Я б хотів, щоб ти почекала.
— Тоді я почекаю.
У її очі знову закрався той самий ніжний, улесливий погляд, який Пол устиг так зненавидіти.
— Я люблю тебе, Поле. Ти це знаєш, чи не так?
— Так, — сказав він. — Я знаю.
І знову схилився над блокнотом.
Того вечора вона принесла йому таблетку кефлексу (запалення сечовивідних шляхів минало, але дуже повільно) і відерце з льодом. Поруч із ним вона поклала дбайливо згорнений рушник і вийшла, не промовивши ні слова.
Пол відклав олівець. Йому довелося розправляти пальці на правій руці пальцями лівої, а потім він занурив зап’ясток у кригу. Він тримав руку у відерці, поки вона майже повністю не заніміла. Коли Пол дістав руку, то побачив, що набряк трохи зменшився. Він загорнув руку в рушник і сидів так, витріщаючись у темряву, поки не відчув слабке поколювання. Тоді він відклав рушника, трохи розім’яв руку (кривлячись від перших порухів, але потім пальці набули гнучкості) і знову став до роботи.
На світанку він повільно підкотився до ліжка, завалився в нього й одразу ж заснув. Йому снилося, що він заблукав у сніговій хуртовині, тільки то був не сніг. То були сторінки, що здіймалися в повітря, змінювали траєкторії польотів, і кожна з них була заповнена машинописним текстом, де бракувало літер «н», «т» і «е». І Пол зрозумів, що коли він вийде з хуртовини живим, то йому доведеться самому їх вписувати, розшифровуючи слова, що зникали просто на очах.
Пол прокинувся близько одинадцятої, і, почувши, що він заворушився, Енні відразу увійшла в кімнату з апельсиновим соком, пігулками та мискою гарячого курячого супу. Вона схвильовано, радісно промовила:
— Сьогодні особливий день, Поле, чи не так?
— Так.
Він спробував підняти ложку правою рукою, але не зміг. Вона опухла, почервоніла й так набрякла, що аж шкіра лисніла. Коли він спробував стиснути правицю в кулак, то відчув біль, наче в кількох місцях її пройняли довгі металеві стрижні. Він подумав, що останні кілька днів скидалися на пекельну автограф-сесію, якій краю не було видно.
— Ой, бідна твоя рука! — скрикнула Енні. — Я принесу тобі ще одну таблетку! Просто зараз!
— Ні. Треба зробити останній ривок. Я хочу, щоб у мене голова була чиста.
— Але ж ти не зможеш писати такою рукою!
— Не зможу, — погодився він. — Натрудив я собі руку. Тому закінчу цю лялечку так само, як починав, — на «Роял». Лишилося всього вісім чи десять сторінок. Гадаю, я проб’юся крізь ці «н», «т» та «е».
— Мені слід було купити тобі іншу машинку, — сказала вона.
Енні здавалася щиро засмученою, в її очах зблискували сльози. Пол подумав, що такі рідкісні моменти були найбільш огидними, бо тоді він бачив жінку, якою вона могла би стати, якби отримала правильне виховання чи якби ферменти, що виприскувалися її схибленими залозами, були не такі зіпсовані. Або все це разом.
164
Grand Central Terminal — старий залізничний вокзал на Мангеттені, Нью-Йорк, з найбільшою кількістю платформ і колій у світі.
165
«Blue Devils» — один із так званих «drum and bugle corps», оркестрів військового типу, до яких входить духова секція та ударні; щороку між гуртами проводяться змагання, «Сині дияволи» — сімнадцятикратні чемпіони світу.