Пол набрався мужності, узявся за ручку та повернув її. Двері повільно відчинилися назустріч темряві, і звісно… там стояла Енні, богиня, вона ховалася в тіні, одягнена в білу сестринську уніформу…
Він міцно заплющив очі, а потім розплющив. Тіні були на місці. Енні зникла. Він ніколи не бачив її в сестринській формі, окрім як на газетних фотографіях. Усього лиш тіні. Тіні та
(«така багата» )
уява.
Він помаленьку виповз у коридор і глипнув на двері своєї спальні. Вони були зачинені, за ними не чулося ані шерхоту, тож він поповз далі у вітальню.
Кімнату заполонили тіні. Енні могла ховатися в них. Енні могла бути ними. І в неї могла бути сокира.
Він повз.
Ось задрапований диван, а за ним сиділа Енні. А он прочинені двері на кухню, Енні могла бути й там . Позаду нього скрипнули мостини… звісно ж! Енні стояла просто за ним !
Він обернувся, серце калатало, мозок тиснув на скроні зсередини. Енні з’явилася там, із занесеною сокирою — але тільки на мить. Потім вона розчинилася серед тіней. Пол доповз до вітальні, аж раптом почув наростаючий гул автомобільного двигуна. Слабке світло фар вихопило з темряви вікно, а потім стало яскравішим. Він почув різкий виск шин і збагнув, що водій помітив ланцюг, яким Енні перегородила дорогу.
Дверцята відчинилися й захлопнулися.
— От лайно! Ти тільки поглянь!
Пол поповз швидше, виглянув у вікно та побачив силует, що наближався до будинку. Цей силует у капелюсі було важко з чимось переплутати. Це був поліцейський з відділку штату Колорадо.
Пол провів рукою по журнальному столику, перекидаючи статуетки. Деякі впали й розбилися. Пальці зімкнулися на якомусь предметі правильної округлої форми — бездоганної, наче сюжет у романах, що рідко трапляється в реальному житті.
Це був пінгвін, який сидів на льодині.
«МОЇЙ КАЗОЧЦІ КІНЕЦЬ!» — стояв напис на крижині, і Пол подумав: «Так! Слава Богу!»
Спираючись на ліву руку, він міцно затиснув пінгвіна в кулаку. Пухирці на руці полопалися, стікаючи гноєм. Він замахнувся й пожбурив пінгвіна у вікно вітальні, так само як колись кинув попільничку у вікно своєї спальні.
- Сюди! — несамовито закричав Пол Шелдон. — Сюди, я тут, будь ласка, я тут!
У цій розв’язці також простежується досконалість та заокругленість, притаманна романам: це були ті самі двоє копів, які приїжджали кілька днів тому та розпитували Енні про Кушнера. Давид і Голіаф. Тільки сьогодні Давид не просто розстебнув пальто, він тримав пістолета напоготові. Давид виявився Віксом. А Голіаф був Макнайтом. Вони приїхали з ордером на обшук. Коли вони почули маячливе горлання, що лунало з вітальні, та нарешті увірвалися в будинок, то знайшли там чоловіка, який скидався на ожилий кошмар.
— Коли я вчився в старших класах, то прочитав одну книжку, — розповідав Вікс дружині наступного ранку, — що називалася «Граф Монте-Крісто» чи, може, «В’язень Зенди»[168]… Ну, в будь-якому разі, там ішлося про чоловіка, який сорок років провів у одиночній камері. Саме такий вигляд мав і той письменник.
Вікс помовчав трохи, підшукуючи потрібні слова, аби краще описати ті суперечливі емоції (жах і жалість, співчуття й огиду), якими він пройнявся, коли побачив Пола. Але понад усе його дивував той факт, що чоловік, який мав такий жахливий вигляд, був і досі живим. Вікс не міг дібрати слів.
— Коли він нас побачив, то заплакав, — сказав він нарешті й додав: — Увесь час називав мене Давидом. Не знаю чому.
— Може, ти йому когось нагадував, — відповіла дружина.
— Може.
Шкіра Пола посіріла, він був худий як жердина. Він лежав біля столу, згорнувшись калачиком, і тремтів усім тілом, позираючи на копів неспокійними очима.
— Хто… — почав Макнайт.
— Богиня, — перебив його змарнілий чоловік на підлозі та облизав губи. — Стережіться її. У спальні. Там вона мене тримала. Ручний письменник. Спальня. Вона там.
— Енн Вілкс? У тій спальні? — перепитав Вікс і кивнув у бік гостьової кімнати.
— Так. Так. Замкнена. Але звісно. Там є вікно.
— Хто… — знову почав Макнайт.
— Господи, невже ти не бачиш? — вигукнув Вікс. — Це той чоловік, якого розшукував Кушнер. Письменник. Я забув його прізвище, але це він.
— Слава Богу, що ви не пам’ятаєте мого прізвища.
— Це ти до чого, друже?
— Не зважайте. Ні до чого. Тільки… будьте обережні. Я думаю, вона померла. Але будьте обережні. Якщо вона ще жива… небезпечна… як гримуча змія, — сказав Пол і з величезним зусиллям підсунув куксу лівої ноги під промінь ліхтарика Макнайта. — Відтяла мені ногу. Сокирою.
Протягом двох довгих, дуже довгих секунд копи дивилися на те місце, де мала бути відрізана стопа Пола, а потім Макнайт прошепотів:
— Боже правий.
— Ходімо, — мовив Вікс. Він витягнув пістолет, і вони обоє повільно пішли коридором до зачинених дверей спальні Пола.
— Стережіться! — вискнув Пол надламаним хрипким голосом. — Стережіться!
Вони відімкнули двері та увійшли. Пол притулився до стіни, відкинув голову назад і заплющив очі. Йому було холодно. Тіло вибивало дрижаки, і він нічого не міг із цим удіяти. Або вони закричать, або вона. Почнеться штурханина. Почнеться стрілянина. Він намагався морально підготувати себе до будь-якого випадку. Спливав час, і Полу здавалося, що він тягнеться нескінченно довго.
Нарешті він почув у коридорі важкі кроки. Він розплющив очі. Це був Вікс.
— Вона була мертва, — сказав Пол. — Я зрозумів це… якоюсь частиною свого здорового глузду… але я все одно не…
Вікс промовив:
— У кімнаті кров, розбите скло та обгорілий папір… але жодної живої душі.
Пол Шелдон поглянув на Вікса, а потім закричав. Він заходився криком, поки не знепритомнів.
IV
Богиня
— До тебе прийде високий, темний незнайомець, — сказала циганка Мізері, і Мізері здивувалася, коли збагнула одразу дві речі: це була не циганка і обидві жінки тепер були в наметі не самі. Вона відчула аромат парфумів Гвендолін Честейн за мить до того, як руки божевільної зімкнулися на її горлі.
— Власне кажучи, — зауважила циганка, яка зовсім не була циганкою, — гадаю, що вона зараз тут, із нами.
Мізері спробувала закричати, але не змогла навіть дихнути.
— Завше так дивиться, маса Єн, — сказав Гезекая. — Як на неї не гляди, вона все ‘дно мов дивиться на тебе. Не знаю, чи правда, але бурка… вони кажуть, ба зайдеш за неї, а вона все ‘дно дивиться.
— Але ж це просто кам’яна брила, не більше, — заперечив Єн.
— Так, маса Єн, — погодився Гезекая, — ‘сьо в чому її сила.
айпалкіііішах
вооошш айпалкіііішах
шнувооол
Ці звуки долинали навіть крізь туман.
«А тепер треба сполоснути», — сказала вона, і ось що з цього випливло:
За дев’ять місяців після того, як Вікс і Макнайт витягли його з дому Енні на саморобних ношах, Пол Шелдон проводив весь свій час або в шпиталі «Докторз», що у Квінсі, або в новій квартирі у Східному Мангеттені. Полу знову переламали ноги. Ліва нога була досі по коліно в гіпсі. Лікарі сказали, що він кульгатиме до кінця життя, але ходити буде і колись навіть не відчуватиме при цьому болю. Кульгавість була б набагато сильніша й помітніша, якби в нього лишилася ліва ступня. Протез для Пола виконували на замовлення. За іронією долі, Енні зробила йому послугу.
168
«Le Comte de Monte-Cristo» (фр.) — пригодницький роман Александра Дюма-старшого, виданий 1844 року; головний герой просидів у в’язниці замку Іф чотирнадцять років; «The Prisoner of Zenda» (1894) — пригодницький роман англійського письменника Ентоні Гоупа про короля вигаданої країни Руританії, якого ув’язнив у замку містечка Зенди рідний брат.