Проте це не подобалося Соломці, який не міг змиритися, що млином володіє не він, а якась удова давно загиблого козака. І тому Климко неодноразово пропонував Марії продати йому жаданий млинок. Марічка, звичайно, відмовлялася, але Клима це не зупиняло, і він раз у раз докучав їй своїми вимогами, які поступово переходили в погрози. І зараз знову Соломка вимагав згоди на продаж.
– Я востаннє тебе добром прошу: продай мені млин! – вимагав неприємний гість.
– А я востаннє кажу тобі: я нізащо не продам млина ані тобі, ані будь-кому іншому! На що я житиму? Чим мені годувати дітей? Ти хоч це розумієш? Ти ж сам батько! – запально говорила Марія. – Ти і так оббріхуєш мене, щоб люди перестали у мене молоти! Добре, що ніхто не вірить тобі, мерзотникові! Хай тебе Бог покарає за цю твою підлість, бо ти в сиріт останній шматок хліба забираєш! Йди геть з двору, бо спущу на тебе собак!
– Навіщо собак? Ти сама кого хочеш обгавкаєш та загризеш, бо гірша за шолудиву шавку! – ущипливо парирував Климко. – Дурна баба!
Демко таке не стерпів. Жбурнувши улов на землю, він підскочив до Соломки та за комір потяг його геть з двору, примовляючи:
– Тобі ж сказано, що не продамо, то чого ти раз у раз прешся до нас та п’єш з матері кров?! Йди геть! Не доводи мене до гріха!
Соломка кумедно упирався, намагався дряпатися, але безуспішно – шапка сповзла йому на очі, а вихопити шаблю він не здогадався, бо був більш спритний на язик, ніж на самозахист. Та й був він нижчим, товстішим за Демка, а той, хоч і юний, проте більш вмілий у таких справах.
– Даремно ти так з ним, Демцю, – зітхнула Марічка, коли син випхав нахабу з двору та зачинив за ним хвіртку. – Він тепер ще дужче лютуватиме.
– Поскаржимося на нього полковникові, – запропонував Демко. – Має ж полковник пам’ятати заслуги мого батька і не допустити, щоб ця мерзота нас грабувала! Нехай він візьме мене служити у полк…
– Я не хочу, щоб ти служив, і ми з тобою вже обговорювали це! – нервово крикнула Марія, підхопила кинуту на землю рибу та пішла у кухню, щоб уникнути суперечки, яка ось-ось мала б початися. Демкові дуже хотілося піти батьковим слідом, а мати робила все, щоб цьому завадити. Після загибелі чоловіка в душі Марічки оселився вічний страх втратити ще й старшого сина, якщо той стане козаком.
Демко люто окинув обійстя поглядом і побачив Омелька, який так зручно примостився в тіні хати, що не одразу його й помітиш, і безмовно спостерігав за цією сценою. Омелько був одним з підсусідків8 покійного Гориченка, але тепер став майже членом родини – він єдиний з усіх нахлібників Василя не полишив його удову з малолітніми дітьми і допомагав, чим міг. Щоправда, Омелькові все одно нікуди було подітися – родичів він не мав, та ще й після поранення кульгав на ногу. Але ці сумні обставини міцно сплелися з відданістю покійному хазяїну, тому він залишився жити у його вдови.
– А ти чого мовчав? Чому не вступився за маму та дозволив цій погані її принижувати? – накинувся Демко на чоловіка, щоб розігнати досаду.
– Пані не веліла втручатися, – незворушно відповів Омелько, анітрохи не ображаючись на хлопця, бо знав, чого той біситься, і розрядив свій пістоль.
Демко усміхнувся – він знав, що кульгавість не заважає Омелькові влучно стріляти. Ось і зараз чоловік недаремно тримав пістоль у руці, бо вже не раз мусив вгамовувати нахабу Соломку.
Олеся, яка мовчки спостерігала за цими чварами, підійшла до насупленого Демка та обережно поклала руку йому на плече.
– Не журися! Ходімо я намажу тобі обличчя сметаною, щоб не пекло, – запропонувала дівчина, шкодуючи брата – він завжди довіряв їй свої найпотаємніші мрії. Так само як і мати часто ділилася з дочкою своїми турботами та переживаннями. Тому Олеся відмінно знала: мати прагне втримати старшого сина вдома, а Демкові дуже хочеться пригод.
– Угу. І буду біленький, як панночка, – буркнув Демко, а потім хихикнув та обняв сестру. Левко одразу ж підбіг до старших, вліз між ними, вимагаючи, щоб і його обійняли.
Увечері Марічка в задумі сиділа на призьбі, хмуро дивлячись у ясне небо, де ще полум’яніла заграва травневого заходу, коли з хати вийшла Олеся, присіла поруч та пригорнулася до неї. Марія рвучко обняла доньку, поцілувала в маківку.
– Що тебе мучить, мамо? – обережно запитала Олеся.
– Не знаю, як і пояснити, доню. Якесь недобре передчуття, що Соломка щось утне, щоб відібрати наш млин.