Сандберг стверджує, що «жінки будуть долати зовнішні бар’єри{17} [до покращання становища жінок], поки не досягнуть керівних ролей. Ми увійдемо в офіси наших шефів й вимагатимемо те, що нам потрібно… Або навіть краще — ми самі станемо керівниками й будемо певні, що всі жінки матимуть те, що потребують». Я згодна, що присутність більшої кількості жінок на керівних посадах внесе певні зміни, мені самій пощастило працювати на двох чудових шефинь — ректорку Принстонського університету Ширлі М. Тільман та Держсекретарку Клінтон. Вони справді зробили все, що могли, аби створити умови, які сприятимуть поліпшенню становища жінок. З іншого боку, практично щоразу, коли я виголошую промову, хтось підносить руку й розповідає, що має керівника-жінку, яка поводиться суворо й менш поступлива до конфліктів між сім’єю та роботою, на противагу багатьом керівникам-чоловікам.
Це людська природа — увібрати в себе цінності та звички системи, у якій ми вижили та досягли успіху, а потім вимагати від інших того самого. Тому немає нічого дивного в тому, що деякі жінки досягли кар’єрних висот в умовах, які вимагали від них повного занурення, як і від чоловіків, проте в останніх вдома є дружини, а тому їм не потрібно докладати таких самих зусиль, як і їхнім колегам-жінкам.
Книжка «Включайся» розповідає про те, як вижити й перемогти у світі, який досі принципово належить чоловікам. А робити якісь зміни ви зможете, коли досягнете вершини. Це, звісно, важливо, але потрібні й значно ширші соціальні, політичні та культурні зміни. Цього неможливо досягти в межах системи, однією корпорацією над іншою, прогресивною жінкою-керівником за раз.
Ми мусимо переробити наше суспільство, аби витрати і весь тягар, пов’язані з доглядом за дітьми чи літніми родичами, не лягали на плечі жінок та їхніх сімей. Нам потрібно змінити свої робочі графіки, аби роботодавець більше не розраховував, що юрист чи бізнесмен може бути доступним 24/7 і відповідати на електронні листи або ж працівник ресторану чи секретар цілодобово попіклується про персонал. Такі зміни виходять далеко за межі фемінізму. Якщо ми можемо впровадити лінію поведінки й практики, які підтримають та допоможуть досягти успіхів жінкам на кожному щаблі суспільства, ми покращимо життя всім.
Мій чоловік навчив мене поводитися по-чоловічому. На початку наших стосунків ми були молодими викладачами, які часто відвідували однакові семінари та конференції. Енді — переконливий спікер і самовпевнений учасник дебатів —уважно слухав, коли я викладала свої аргументи. Після цього він указував{18} на ті моменти, у яких я сама собі шкодила: типові жіночі висловлювання та постава, що свідчить про брак впевненості й знижує довіру інших до тебе.
Моєю найпоширенішою помилкою, яку я робила під час розмов, була фраза: «Я не експерт, але вважаю...». Натомість Енді завжди говорив: «Якщо ви починаєте комусь казати, що не знаєте, про що говорите, то чому ви сподіваєтеся, що вас слухатимуть?».
Відтоді я роками спостерігала за своїми студентками і ось до чого прийшла: навчити їх першими підносити руку під час промов і лекцій для участі в дискусії; говорити впевнено й наполегливо; шукати слабкі сторони аргументів і ставити запитання, які випробовують основу твердження, а не одразу його заперечують. Проте страх може завжди повернутися. Я відчула, як до мене знову підбираються хвилі колишньої невпевненості. Навіть після трьох місяців у ролі професорки, деканки та публічної спікерки, коли я у свої п’ятдесят сиділа за столом на ранковому засіданні Держсекретаря Гілларі Клінтон у Держдепартаменті, оточена людьми, яким вдалося вижити в уряді до цього або ж які працювали на неї раніше. Знадобилося кілька місяців, перш ніж я заговорила впевнено й чітко, як зазвичай.
Підтверджую з власного досвіду, що страх може стати основною перешкодою, яка відштовхне жінку назад. Проте позбування таких сумнівів може спричинити «зачароване коло»: ви припускаєте, що можете поєднати роботу та cім’ю, крокуєте вперед, досягаєте професійних успіхів і опиняєтеся в кращому становищі, запитуючи, що потрібно змінити, аби це принесло користь іншим. Як особа, яка змогла контролювати власний час, як штатна професорка у віці тридцяти п’яти років, яка змогла зайняти керівну посаду деканки Принстонського факультету імені Вудро Вілсона у віці сорока двох років, я знаю: що швидше ви стаєте босом, то легше вам вдається поєднати роботу та сім’ю. І віра в те, що ви можете стати босом, — це необхідна умова, яка приведе вас до цього.