Досвід багатьох геїв підтверджує цю думку. Так, реклама зображує щасливих батьків однієї статі при тому, що чоловіки-геї досі стикаються із жахливою суспільною упередженістю у своїх намаганнях стати батьками та піклуватися про дітей. Таку думку я прочитала у гнівному, але справедливому листі-відповіді на мою статтю в Atlantic від Скота Сігала, колишнього викладача, який зараз працює на стартап у Сан-Франциско. Як і багато інших чоловіків, він читав мої праці й стверджував, що потяг до догляду за дітьми є не лише у жінок, насправді він біологічний. Це потужне твердження, а його відповідь розплющує очі. «Ви, мабуть, не знали{47}, що вашу статтю читають геї, особливо ті, хто має дітей. Це як сказати: “Окей, я не зустрічаюся з такими труднощами, бо я не жінка”. Та як ви можете! Кожен, хто доглядає за дітьми, гей чи гетеросексуал, стикається із цією проблемою... Говорити, що в основному із цим мають справу жінки, — це сексизм!».
Гнівний тон його відповіді було спричинено страхом, що я «на боці тих осіб, які заперечують права і бажають позбавити геїв та їхні сім’ї того, за що вони боролися й здобули за останні 20 років». Я буду глибоко засмучена, якщо моя стаття хоч якось посприяла дискримінації геїв. Пристрасть, із якою Сігал висловлював свою думку, нагадує нам, як чоловікам-геям досі складно здобути абсолютного визнання. Чоловіки, які приваблюють інших чоловіків, не перестають бути чоловіками. І, як чоловіки, вони повинні мати таке саме право створювати сім’ю, любити, піклуватися про дітей та один про одного, яке має кожна жінка.
Третій варіант теми «Чоловіки теж не можуть мати все й одночасно» був представлений на сайті видання Atlantic у відповідь на мою статтю. Молодий чоловік Ендрю Кохен розповідав про себе — «працюючого вдома батька». Він доволі скромний, бо інші пишуть про нього як про одного з провідних юридичних журналістів у країні, який працює на 60 Minutes та CBS Radio News. Але він зображує своє життя таким, яке могли б легко впізнати більшість працюючих мам: щоденний танець «робота й батьківство, батьківство й робота». Він намагається виконати{48} свої обов’язки перед сином, а також перед батьками, одночасно виконуючи вимогливу роботу: писати весь день, перевіряти домашнє завдання та готувати вечерю, між тим заповнювати своє життя рештою: від прання до любові.
Кохен стверджує, що не знає жодного чоловіка, який «має все або каже, що має все чи, навпаки, жаліється, що всього не має». Коли він зустрічається з іншими чоловіками, вони розмовляють про різне: роботу, спорт, жінок, а також як їм ставати кращими батьками для своїх дітей.
Але вони не говорять про «мати все». Він згадує про свого батька, який ніколи не хотів мати все, а швидше прагнув «мати достатньо, аби забезпечувати тих, кого він любить».
Чи свідчить це про те, що жінки насправді хочуть більшого, ніж чоловіки? Чесно кажучи, Енді Кохен саме це й стверджує. Він каже, що жінки мого покоління багато вимагають від життя, водночас чоловіки навчилися сподіватися на менше. На думку Кохена, це стосується і покоління 2000-х. Вони усвідомлюють власні межі та межі життя й розуміють, що старшим, тобто моєму поколінню, цього бракує.
Але продовжимо. Хіба це не суперечить «американській ідеї»? Хлопців, з якими я виростала, налаштовували прагнути від життя якомога більшого. А жінки зараз борються за те, що чоловіки завжди мали й досі мають, — впливову кар’єру та сім’ю одночасно. Вони хочуть занадто багато? Це звучить лицемірно.
Заява, що чоловіки «також не можуть мати всього» — непроста.
Жінки хочуть побачити, що чимало чоловіків нарешті усвідомили, що мусять викроювати з робочого час і для родини. Вони можуть мати сім’ю та впливову кар’єру, але потрібно визнати, що багато з них мріють проводити більше часу із сім’єю.
Звісно, є окремі чоловіки, які йдуть на компроміс, жертвуючи своєю кар’єрою. Перечитуючи біографію Колгейта Дардена{49}, колишнього губернатора Вірджинії та президента Бізнес-школи університету Вірджинії, я була вражена його поясненням щодо відмови від балотування в сенат у 1946 році. Попри те що його кандидатуру дуже підтримувала громадськість, він відмовився, бо не мав би змоги бачитися із сім’єю. А ще, аби мати час на родину, у відставку після двох років роботи подали Джим Стейнберг, заступник Держсекретаря, і Біл Лінн, заступник Міністра оборони.