Ця закономірність стає більш очевидною, коли ми дивимося на неї крізь призму віку. Дівчата й молоді жінки перевершують хлопців у старшій школі, коледжі та вищих навчальних закладах і часто отримують вищі зарплати на початку своєї кар’єри. Загалом у віці від 25 до 34 років{81} жінки виконують ту саму роботу, що і 93 % їхніх ровесників-чоловіків. Але всі ці здобутки щезають{82}, щойно вони стають матерями.
Для більшості тих чоловіків і жінок{83}, які вважають, що догляд за дітьми є жіночим обов’язком, переосмислення «жіночої проблеми» та «проблеми догляду» видається зайвим. Саме жінки складають у нашому суспільстві більшість{84}, яка доглядає за дітьми. У парі гетеросексуальних батьків матері витрачають приблизно вдвічі більше часу, ніж тати, на догляд за дітьми. Крім того, типово, що саме жінка у свої сорок ще й піклується{85} про свою літню мати, витрачаючи на це 20 годин на тиждень.
Також жінки стикаються з тиском з боку суспільства, яке вважає що саме вони мають наглядати за рідними і що вони краще за чоловіків можуть із цим упоратися. Навіть у ХХІ столітті Америка дивиться косо на жінку, яка не ставить піклування за дитиною понад професійне життя. Техаська політикиня Венді Девіс зазнала нищівної критики щодо власного методу виховання дітей. Її рішення залишити їх{86} зі своїм тодішнім чоловіком у Техасі та поїхати у Гарвардську школу права стало прикладом егоїзму. На чоловіків, як правило, аж такої уваги в подібних випадках не звертають. У той час як про Девіс вийшла стаття у New York Times, про Рама Емануеля, який залишив своїх малолітніх дітей{87} у Вашингтоні, аби зайняти пост мера у Чикаго, ніхто й словом не обмовився.
Лікарка, у якої вже було двоє дітей{88}, коли вона навчалася, написала мені, що материнство — це найскладніше, що їй доводилося робити, частково через почуття провини, яке воно викликає. «Багато тиску звідусіль: бути ідеальною мамою (з нуля навчитися годувати дітей груддю), бути ідеальним лікарем (стежити за останніми відкриттями, брати участь у серйозних дослідженнях, публікувати свої розвідки)… Я розпочала мій перший рік інтернатури з 9-тижневим малюком», — написала вона мені після публікації моєї статті в Atlantic. «Я почувалася винною, бо не могла бути достатньо хорошою мамою, працюючи по 80 годин щотижня. Навіть приймаючи нічні дзвінки, я відчувала провину, що не могла на 100 % віддатися роботі». Урешті-решт вона вирішила працювати неповний робочий день, аби мати змогу щоночі вкладати своїх дітей.
Коли я читала лекцію на тему роботи та сім’ї для групи молодих чоловіків і жінок латиноамеринського походження, одна молода жінка піднялася й розповіла, що в її сім’ї та спільноті засуджують і критикують працюючих матерів, які не залишилися вдома з дітьми. Як їй, питала вона, прагнути кар’єри, якщо відомо, що на неї чекатиме? Політтехнологиня Марія Кардона, яка ділила зі мною трибуну і відігравала важливу роль у спільноті латиноамериканців, зазначила, що, можливо, хтось з інших жінок у її великій сім’ї міг би допомогти їй доглядати за дітьми. І ніхто з присутніх не оскаржив її твердження, що догляд за дітьми стосується суто жінок.
Хороша новина в тому, що проблема догляду за дітьми повільно, але неухильно починає стосуватися і чоловіків також. Дослідники Школи Уортон Університету Пенсильванії, порівнявши очікування та позиції випускників 1992 року та 2012 року, дійшли висновку, що молоді жінки нині мають більше шансів попередити стрес, який походить від поєднання роботи та сім’ї, ніж 20 років тому. Також слід зазначити, що 43 % чоловіків{89} згодні з тим, що їхнє прагнення зробити кар’єру «ускладнить виконання ролі дбайливого чоловіка/партнера» у 2012 році, порівняно з 33 % — у 1992 році. Дослідження 2014 року, у якому взяли участь понад 6500 випускників Гарвардської школи права останніх кількох десятиліть, також засвідчило суттєву зміну в позиції чоловіків. Це свідчить, що третина випускників-чоловіків покоління 2000-х{90} сподіваються розділити відповідальність із догляду за дітьми порівну зі своїми партнерами, серед покоління Х — 22 % та 16 % — серед чоловіків покоління бейбі-буму.