І по-третє, мабуть, найменш усвідомлене — це важливість піклування про себе самого. Люди покоління 2000-х наполягають на тому, що перед тим, як заводити сім’ї, вони «хочуть пожити». Вони розуміють, що піклування про себе, догляд за тілом за допомогою регулярного спорту та догляд за розумом і душею за допомогою діяльності, яка розвиває їх за межами роботи, має важливе значення для здоров’я та щастя протягом усього життя. Можливо, вони були змушені прийти до цього у зв’язку з різко обмеженими можливостями роботи, з якими вони зіткнулися під час Глобальної рецесії 2008 року, і їм довелося вибирати з необхідності. Це покоління інвестувало в себе більш розумно, ніж їхні старші колеги, які залишилися прикутими до своїх столів у відповідь на застарілі та неефективні вимоги праці ХХ століття.
Найпростіший спосіб виміряти ціну опіки — це побачити, як мало ми можемо за неї заплатити. Няням в Америці платять найменше. Крім того, «низький дохід афроамериканок та жінок-іммігранток{175} — це наслідок того, що робота, пов’язана з опікою, — найнижче оплачується».
Видатна молода американка китайського походження на ім’я Ай-жень Пу провела важливу та сміливу кампанію, щоб покращити доходи та умови життя людям, які працюють у сфері догляду. Протягом майже двадцяти років вона допомагала працюючим жінкам-іммігранткам{176}. Її робота привела{177} до Програми про права працівників удома Нью-Йорка, що дало право няням та хатнім робітницям на оплату за понаднормову роботу, один вихідний на тиждень, три дні оплачуваної відпустки щороку та безпосередній захист відповідно до закону Нью-Йорка про права людини. Написавши книжку «Період гідності» про свою кампанію, вона розповіла про «виграшний союз{178}, що перетнув расові, класові, гендерні та вікові межі»: члени союзів, фермери, «групи расової справедливості, групи іммігрантів, жіночі організації, релігійні групи, студенти, знаменитості». Вона також пов’язує важливість роботи цих жінок із «бумом старших» в Америці, який вказує нам — дітям покоління бейбі-буму, що в роботі з догляду бос не може бути ворогом. Роботодавці працівників із догляду на дому — часто ті самі люди, про яких турбуються, або ж їхні батьки чи діти.
Річ у тому, що економічні, соціальні та людські аспекти догляду перетинають дуже багато життів у спосіб, який неможливо охопити традиційними економічними, соціальними та політичними межами. Атул Гаванде, хірург і письменник, який описує досвід літніх пацієнтів та свого батька у книжці «Будучи смертним», нагадує нам про те, що навіть якщо зараз ми не піклуємося про себе, ми не можемо уникнути потреби в цьому пізніше. «Ваші шанси{179} уникнути будинку престарілих, — пише він, — безпосередньо пов’язані з кількістю дітей, яких ви маєте й, враховуючи, як мало досліджень було зроблено, мати хоча б одну доньку виявиться вирішальним стосовно того, скільки підтримки ви отримаєте». Усі хочуть бути впевнені, що в момент, коли ми наблизимось до такої стадії життя, наші діти чи молодші родичі матимуть можливість піклуватися про нас. Тому цінувати догляд — у наших інтересах.
Турбота — це випробування, яке може допомогти замінити сестринство раннього фемінізму та розширити його межі до загальної людської єдності. Турбота може об’єднати жінок високих і низьких рівнів доходу, різних рас та етнічних груп. Вона може об’єднати досвіди гетеро-та гомосексуальних пар, старші та молодші покоління. Турботою можна виміряти якість життя неодружених і заміжніх, а також різних типів громад.
Цінувати турботу — це збільшувати кількість робочих місць та впроваджувати нову національну політику. Вимога до роботодавців, політиків та пересічних громадян пояснювати, чому важливіше й цінніше змагатися між собою, ніж піклуватися одне про одного, змушує ретельно переглянути те, що ми говоримо, але не робимо, що ми допускаємо, але не приймаємо.
Розділ 5
Невже давати раду грошам важче, ніж дітям?
У процесі написання цієї книжки я прочитала лекцію під назвою «Мати життя» для студентів, що скоро закінчать Принстон. Я розповідала про те, що їм слід однаково цінувати ролі годувальника та доглядача. Я запропонувала студентам-волонтерам проаналізувати своїх друзів-чоловіків, а точніше їхні реакції. Один молодий економіст запропонував спостереження. На його думку, проблема полягає в тому, що «люди засвоюють{180} судження ринку, зважаючи на доглядальників та годувальників». Набагато простіше оцінювати внесок годувальників, тому що їхня продуктивність проявляється у грошах. Крім того, слід враховувати закони попиту й пропозиції. «Кількість годувальників більш обмежена, ніж доглядальників. Це значить, що соціально вартість того, що роблять доглядальники, «оцінюється» нижче, ніж робота годувальників. Щоб більш наглядно це проілюструвати, він змалював уявний експеримент.