Ого. Я, звичайно, ніколи не вдавалася до такого спілкування з дітьми, коли вони щось розливали. Насправді я трохи здригнулася, коли пригадала часи наших сніданків. Хлопцям було менше п’яти, і ми мали підготувати їх до садка, одночасно читаючи ранкові імейли, готуючись до лекцій або дописуючи щось згідно з дедлайном і намагаючись з усім упоратися самотужки. Як сказав один мій колега про такі ранки: «Питання полягало не в тому, чи вони верещатимуть, а в тому, коли вони почнуть це робити». Але навіть маючи більше часу та менше нервуючись, я не думаю, що мені б вдалося справитися з розлитим молоком так, щоб навчити важливих життєвих уроків принаймні без багато витраченого часу й читання.
Можливо, тепер ми можемо підняти догляд на кілька щаблів вище, ніж прибирання. За словами Меган Гуннар, професорки Університету Міннесоти, яка працює на стику розвиваючої психології та нейробіології, хороший доглядальник за дітьми на ранньому етапі їхнього розвитку потребує аналітичних навичок фізика, адаптивних можливостей кризового менеджера, емоційного розуміння психолога та загальні знання про телевізійну гру-вікторину Jeopardy!. Як вона зазначила, піклування про маленьких дітей «вимагає здібності»{182} проаналізувати, що відбувається в певний момент і що з цього всього може винести дитина. Про яке фізичне поняття я можу дізнатися? Яке числове поняття підійде до цього? Як я можу використати мистецтво мови? Щоб миттєво відповісти, необхідні аналітичні навички, виконавча функція, порядок і послідовність та знання великої кількості інформації».
Чим особливий такий тип піклування? Сьогодні ми маємо нейрологічні докази того, що такий тип піклування від народження дитини до п’яти років може вплинути на все життя. Через понад 10 років Національна академія наук опублікувала книжку «Нейрони по сусідству: наука дитячого раннього розвитку». Книжка починається простим реченням: «З моменту зачаття{183} до першого дня у дитячому садку розвиток дитини протікає в темпі, який перевищує будь-які наступні стадії життя людини». Крім того, розвиток «формується за допомогою безперервної взаємодії біології та досвіду».
У ході нещодавнього дослідження{184} отримали результати соціального експерименту, який проводився у Північній Кароліні з початку 1970-х років. У проекті «Алфабетний порядок» взяло участь дві групи дітей з неблагополучних сімей: одна група отримала високоякісне, стимулююче виховання та чудове харчування вісім годин щодня від народження до 5 років, а друга група не отримала ніякого зовнішнього втручання. Сорок років потому{185} дорослі, про яких старанно піклувалися, у чотири рази частіше здобували вищу освіту й були фізично здоровішими{186}, ніж дорослі з другої групи. Уявіть наслідки цього дослідження. Це означає, що ми утворили прірву у можливості щось досягнути між бідними громадянами та їхніми привілейованими однолітками протягом перших п’яти років життя. Але це також свідчить про те, що, за бажання, ми можемо кожному дати однакові переваги та можливості.
Якщо ми цінуємо суспільство як людський капітал, то повинні цінувати й велику кількість професій, пов’язаних з доглядом та навчанням маленьких дітей від народження до 8 років, настільки, наскільки ми цінуємо фінансових менеджерів чи програмістів. Слід шукати розумних, творчих, освічених людей з досвідом, які бачать себе у сфері догляду й розвитку нервової системи, дисципліни, характеру, самостійності, кмітливості та творчості у дітей, що в майбутньому і визначить життєві можливості цих дітей. Вони в буквальному сенсі будуть виховувати наступне покоління громадян, гарантуючи їм рівні шанси на втілення свого індивідуального потенціалу та розвиваючи таланти, творчість і стійкість — усе, що необхідно нації.
Коли я згадую своє дитинство, чимало спогадів стосуються батьків та дідуся й бабусі, які водили мене в бібліотеки, музеї, історичні місця. Вони читали мені й відповідали на запитання, коли я вже вміла читати самотужки. Мій бельгійський дідусь мав чудову колекцію маленьких предметів на робочому столі, кожен з яких відкривав двері в урок історії або ж спонукав до роздумів про людську природу. Я особливо добре пам’ятаю маленьку картину в рамці, де були зображені три сцени з двома віслюками, зв’язаними мотузкою. У першій сцені вони тягнуться у протилежні боки, щоб дістати кожен свою купу сіна. Друга і третя сцени показують, як вони допомагають один одному з’їсти спочатку одну купу, а потім — другу. Картина називалася «Співпраця». Як часто протягом багатьох років свого життя, яке я витратила на вивчення конфліктів та співпраці між штатами, я згадувала цю картину й наші дискусії щодо неї.