Протягом наступних місяців я отримала сотні електронних листів від людей, яких зачепила моя стаття. Джесіка Девіс-Ганао — викладачка, яка виховувала двох дітей, одна з яких мала генетичний розлад, і щосили намагалася поєднувати це з роботою, написала: «Я щойно прочитала твою статтю{2} й мусила зачинити двері в свою кімнату, бо не хотіла, щоб хтось бачив, як я ридаю. Ти озвучила боротьбу, яка точиться в мені останні кілька років». Інший коментар, який застряг у моїй голові, був від матері, яка сказала, що я «дозволила» їй залишити роботу й побути трохи вдома з дітьми — тобто зробити те, що вона щиро прагнула зробити, але досі не наважувалася.
Однак відгуки не завжди були теплими. Мене звинувачували в оспівуванні «плутократського» фемінізму, у тому, що я переймаюся лише проблемами впливових жінок вищого класу, таких, як я.
Деякі критики поставили під сумнів сам концепт «мати все», називаючи його безглуздям перфекціоністки, яка уявила, що зможе досягти успішної кар’єри й одночасно бути надзвичайно відданою своїй сім’ї. Інші стверджували, що моя стаття перекреслювала роки історії важко завойованих досягнень жінок на своїх робочих місцях.
Незабаром у мене з’явився шанс відкрито об’єднати критику та похвалу: я подорожувала країною, виступала з промовами, вислуховувала запитання й оборонялася відповідями. Поступово дозволила собі звільнитися від великої кількості глибоко особистих думок про те, що є цінним, важливим, правильним і природним. Процес був схожий на похід до окуліста. Той момент, коли дивишся крізь лінзи маленького приладу й літери потрапляють у фокус і зникають з нього, аж поки поступово те, що було геть розмитим, стає чітким і зрозумілим.
Перші феміністки Бетті Фрідан та Глорія Стайнем позбулися задушливих стереотипів, які ув’язнювали жінок у світі, де їхню ідентичність визначали винятково завдяки ролям, які вони виконували в стосунках з іншими: донька, сестра, дружина, мати. Рух, який очолили Фрідан і Стайнем, ідучи слідом за персоналіями ХІХ століття: Сьюзан Б. Ентоні, Елізабет Кеді Стентон та їхніми послідовницями, — стосувався руху за громадянські права, загальнолюдські права, права геїв, а також був пов’язаний з антиколоніальним рухом. Це була одна з найбільших битв за людську свободу ХХ століття.
Проте цей рух досі не завершений у багатьох аспектах. І на початку ХХІ століття я дедалі більше переконуюся, що бути успішною жінкою — означає вирватися з полону нових стереотипів і припущень, і не лише для жінок, а й для чоловіків. Це значить кинути виклик значно ширшому тлумаченню самого поняття «успіх» і його вимірів, того, що і чому ми цінуємо, походження людської природи й того, чим насправді є рівність. Це значить — переосмислити все: від вигляду робочого місця до життєвих позицій і стилів управління.
Я прагну жити в суспільстві, яке надає рівні можливості для кожного з нас мати повноцінну кар’єру або ж просто хорошу роботу, яка дає добрий дохід. Якщо ми обираємо це, не жертвуючи особистим життям, такий вибір дарує глибоке задоволення від можливості любити й піклуватися про інших. Сподіваюся, ця книжка допоможе нам рухатися у цьому напрямку.
Частина перша
Виходячи за межі наших мантр
Коли Бетті Фрідан написала «Таємницю жіночності», перший розділ мав назву «Проблема без імені». Вона описала це{3} як непоясненне хвилювання, почуття невдоволеності, сум через те, що в середині ХХ століття жінки Сполучених Штатів продовжують страждати. Вона почала вірити{4}, що причина цього полягає в «невідповідності між реальністю жіночих життів та уявленням про те, якими вони мають бути».
Метою Фрідан було говорити до всіх жінок без винятку, але насправді вона викрила емоційний розлад у мільйона домогосподарок, які жили за містом. Її аудиторія була достатньо великою, аби розпочати другу хвилю фемінізму, а це немаленьке досягнення. Усе-таки світ, який вона описувала, був фантастичним для величезної кількості жінок, які не мали ані часу, ані бажання боротися з ідеалізованим уявленням про жіночність. Вони працювали радше через необхідність, ніж через вибір.