Натомість я виросла у білій сім’ї середнього класу, яка мала будинок за містом, проте водночас це означало зупинятися у придорожніх готелях, їздити автобусами «Ґрейхаунд», навчатися разом із дітьми сантехніків, електриків, а також лікарів і юристів. Я здобула хорошу освіту, і переді мною відкривалися можливості, які щоразу збільшувалися. Це як бути тією частиною Америки, яка стабільно багатшає за останні три десятиліття, а не тією, яка дедалі занепадає та відстає. Моя сім’я традиційна: двоє одружених гетеросексуальних батьків, двоє біологічних дітей, що поєднують ДНК обох батьків. Зараз в Америці це рідкість.
У процесі написання цієї книжки, відповідаючи на реакції, запитання та критику від багатьох людей з різних середовищ, я знову й знову усвідомлювала, наскільки власний досвід неминуче формував мої припущення щодо того, що думають і відчувають інші. Коли я намагалася поставити себе на місце іншого, то щоразу зіштовхувалася з очевидним, проте надто часто ігнорованим чинником — матеріальним достатком. Гроші дали Енді й мені змогу віддати наших дітей, коли вони ще були малими, до чудового дитсадка, узяти на повноцінну роботу прибиральницю, коли вони підросли, і почуватися комфортно, живучи в центрі міста поруч з великими державними школами та бібліотеками.
За гроші можна купити безпеку, позбутися стресу й уберегти себе від ляпасів долі. Проте мільйони американських сімей працюють так важко, як тільки можуть, без можливості хоч трошки відпочити. Вибір, працювати чи ні, скільки часу проводити на роботі або ж скільки часу вони можуть приділити своїм дітям і батькам, не є вибором, це радше економічні вимоги. Коли я кинула виклик своїм усталеним переконанням, то постійно нагадувала собі, що моя історія відрізняється від їхнього життя.
Я наголошую на цьому моменті, бо якщо ми хочемо рухатися вперед (як жінки, так і чоловіки) заради нашої роботи, нашої країни загалом, нам необхідно зробити крок назад і виважено поглянути на те, що ми беззаперечно сприймаємо за правду. Ми мусимо ставити під сумнів усталені думки, твердження, крилаті вислови та повчальні історії, які формують чи обґрунтовують наш вибір і визначають наше життя. Нам слід запитати себе: чому ми такі впевнені у наших часто непояснюваних припущеннях щодо сутності речей, які стосуються і нас, і мільйонів інших людей, чиє життя ми можемо лише спробувати уявити?
Ми можемо щось змінити чи домогтися змін лише тоді, коли по-справжньому готові сприймати нові думки й можливості для кожного.
Розділ 1
Напівправди, за які чіпляються жінки
Як професорці, яка протягом понад двадцяти років мала тисячі зустрічей зі студентами та прочитала сотні лекцій, єдине запитання, яке мені доводилося чути від молодих жінок найчастіше, безсумнівно, стосувалося того, як зберегти баланс роботи й сім’ї. Навіть після розмов про зовнішню політику в інших університетах, щойно публіка починала розходитися, якась молода жінка незмінно піднімала руку, аби попросити в мене поради для жінок, які прагнуть побудувати кар’єру й створити сім’ю. І це питання ставили не тільки мені — будь-кого з моїх колежанок запитували про це. Ми розуміємо, чому молоді жінки ставлять нам ці запитання й пишаються, що звернулися саме до нас.
Але відповіді складні. Я могла сказати своїм студенткам, що єдиний спосіб мати успішну кар’єру, чоловіка й двох синів — це бути штатним професором провідного університету й бути одруженою зі штатним професором іншого провідного університету. Але це могло глибоко збентежити їх та бути не до кінця правдою. Перегони, тяжка робота й щасливий збіг обставин: усе це мало вплив на шляху до успіху в моїй кар’єрі. Крім того, багатьом іншим жінкам вдається успішно поєднати кар’єру й сім’ю у менш сприятливих умовах.
Пізніше я сказала би будь-якій з тих молодих жінок, яких зустріла у Вашингтоні: «Подивіться, та я ж на межі вічної кризи. Мій син-підліток має всі типові для його віку проблеми, ми із чоловіком відчайдушно намагаємося придумати, як йому впоратися, коли мене немає поруч п’ять днів на тиждень. Я розриваюся ізсередини, питаючи себе щодня, чи ця робота варта такої персональної жертви». Але це теж завдавало б суму й розчарування та не було б до кінця правдою. Моя ситуація могла бути й іншою, якби мої діти не були підлітками, якби вони не були хлопцями, що змагаються за кожну дрібницю зі своїм батьком, якби мій старший син не познайомився надто близько з принстонською поліцією. У Вашингтоні я також бачила жінок, які робили те саме, що і я, — їздили туди-сюди, але не мали подібних труднощів.