То що ж сказати? Моя правда має кілька сторін, і це лише моя правда. Я — феміністка, й одним із центральних принципів мого життя залишається віра й утілення в життя твердження, що жінки можуть мати повноцінні кар’єри, як і чоловіки, не відмовляючись від радощів сімейного життя. Для мене це означає «мати все». (У другому розділі ми ще повернемося до цього: наразі мої думки стосовно цього вислову розділилися, але я продовжу вживати його тут у ролі позначення ідеї). Тому не дивно, що я, як фактично й будь-яка інша жінка мого покоління, типово перечепилася об звичні мантри, повторення яких нібито має перетворити їх на правду.
Три найбільш поширені з них:
1. Ви зможете мати все, якщо докладете достатньо зусиль для реалізації своєї кар’єри.
2. Ви зможете мати все, якщо одружитеся з правильною людиною.
3. Ви зможете мати все, якщо правильно все впорядкуєте.
Ці твердження не є суцільною неправдою. Вони правдиві частково, але повноцінною правдою також не є. Вони пропонують зручну ілюзію, наче присутність кар’єри та сім’ї залежить від вашого вибору. Хоча ваш вибір, безумовно, важливий, життя вносить кумедні корективи. Озирніться на десять років назад. Хіба ваше життя слідувало точному плану протягом останнього десятиліття? Ви так само кумедно змінилися. У двадцять п’ять, коли я була вперше одружена, я думала лише про свою кар’єру. Якби ви спитали мене, чи хочу дітей, я відповіла б, що хочу, але тоді, коли мені буде вже далеко за тридцять. У тридцять п’ять, коли одружилася вдруге, я постійно думала, що хочу мати дитину. При цьому я витратила два роки на болісні роздуми, що коли стану матір’ю, то принесу в жертву свою кар’єру — а це був вибір, якого я не збиралася робити.
Як на мене, названих мантр недостатньо. Важливо підтримати молодих жінок, але не менш важливо визнати дійсність, у якій вони перебувають.
Чесно кажучи, усі пари, які допускають, що вони мають рівні можливості в сфері батьківства та професійних прагнень, згодом відкривають, що повна зайнятість обох і двоє чи більше дітей на додачу, часто разом з відповідальністю за похилих родичів — просто їм не до снаги.
Розповідаючи всю правду, ми можемо заохотити ці пари говорити більш відверто й безпосередньо про вибір, який вони роблять, і компроміси, на які вони йдуть одне з одним. Ми можемо змінити те, що молоді жінки шукають у своїх партнерах. І насамперед можемо окреслити більш точний радіус перешкод і бар’єрів на шляху до справжньої рівності, аби мати змогу їх подолати.
Протягом багатьох років у мені зростало усвідомлення, що чимало старших жінок, часто з покоління першопрохідців, стають дедалі критичнішими до вибору, які роблять молоді жінки. Досвід, який сформував у мені це усвідомлення, прийшов після лекції на тему зовнішньої політики у відомій фундації Нью-Йорка. Мене оточила невелика група літніх жінок, похваливши лекцію й прагнення до кар’єри у галузі зовнішньої політики. Одночасно{5} вони нарікали на видиму відсутність змагання серед відомих їм молодих жінок, які «кидали свої кар’єри».
Ось воно. Гіпотеза, що жінки здаються через брак змагання чи амбіції, ґрунтується на глибокому переконанні, що ці жінки могли б досягти високих злетів у кар’єрі, якби лише достатньо сильно цього захотіли.
Іншими словами, якщо ви готові зробити що завгодно заради досягнення успіху у своїй кар’єрі, навіть рідко бачити своїх дітей, тоді вам насправді до снаги поєднати сім’ю та кар’єру. Багато чоловіків-керівників і старших партнерів сказали б, що це саме та жертва, на яку їм доводиться йти, аби досягнути високих посад на роботі, — постійні роз’їзди й доступність для клієнтів 24/7. Уолтер Блес, який був директором Корпусу миру в Афганістані наприкінці 1960-х, а потім працював у галузі стратегічного планування на AT&T, написав мені мейл, де коротко розповів про жертви, які зробив заради своєї кар’єри. «Я переклав більшу частину відповідальності{6} з виховання наших трьох дітей на мою “безробітну” дружину. Вона висловлювалася доволі відверто, коли я був змушений їздити за кордон або проводив на роботі по 12 годин на день, турбуючись про волонтерів і не приділяючи достатньо часу й уваги їй і нашим дітям. Згодом, коли в мене був напружений період в AT&T, під час 9-місячного страйку моя 12-річна донька написала вірш про те, як вона, її сестра та брат дізналися, що в них є батько, — по брудних шкарпетках і спідній білизні, яку я залишив біля ліжка», — писав Блес. Ось де непорозуміння. Чоловіків, які обрали компроміс, протягом десятиліть майже завжди будуть підтримувати в такому рішенні їхні дружини чи партнери, які повністю займаються хатніми справами або принаймні наймають покоївок, як дружина Уолтера Блеса. Це означає, що успішний керівник, консультант, викладач, хірург чи юрист може присвятити себе кар’єрі, знаючи, що люблячий партнер попіклується про дітей і зробить усе можливе, аби зберегти цілісність сім’ї. Він хотів би мати більше часу, щоб проводити його із сім’єю, і нарікає, що його стосунки більш віддалені, ніж він хотів би, але принаймні діти в надійних руках. Крім того, укорінена соціальна роль жінки, яка сидить удома й чекає на чоловіка, який працює, — зміцнює його вибір. Він робить те, що він покликаний робити: підтримувати сім’ю фінансово, аби його дружина могла підтримувати її фізично та емоційно.