Тадеуш Ружевич
Між двома картотеками
Картотека
Я не подаю переліку дійових осіб. «Героєм» п’єси є чоловік без чітко визначеного віку, роду занять і зовнішності.
Наш «герой» часто перестає бути героєм розповіді, і його заступають інші персонажі, які також є «героями». Чимало осіб, що беруть участь у цій історії, не відіграють великої ролі, тим із них, які можуть відігравати провідні ролі, часто не надають слова або ж їм майже нічого сказати. Місце незмінне. Декорації незмінні. Цілком достатньо, якщо впродовж цього часу хтось бодай переставить стілець.
Ця п’єса реалістична й сучасна. Стілець справжній. Усі предмети й меблі — також справжні. Їхні розміри трохи більші, ніж у звичайних предметів. Найзвичайнісінька кімната.
Стіл. Етажерка з книжками. Два стільці. Умивальник і таке інше. Ліжко на високих ніжках. У кімнаті немає вікна. У протилежних стінах є двері, перші й другі двері постійно прочинені. Ліжко стоїть біля стіни. Освітлення в кімнаті завжди незмінне. Світло не гасне, навіть коли розповідь добігла кінця. Завіса не опускається. Можливо, розповідь лише урвалася? На годину, на рік...
Ще одна заувага. Люди виступають у своєму буденному, звичайному одязі. Їх не можна зодягати в ефектні костюми, строкате ганчір’я тощо. Художнє оформлення не має жодного значення. Щонайменше барв і ефектів. Крізь прочинені двері швидко або повільно проходять якісь люди. Деколи чутно уривки розмов. Люди зупиняються й читають газети... Здається, ніби кімнатою Героя пролягає вулиця. Дехто з перехожих мимохідь прислухається до розмов у кімнаті Героя. Іноді вставляють кілька слів. І йдуть далі. Дія триває — від початку й до кінця — без антракту.
ГЕРОЙ (лежить, заклавши руки за голову. Випростовує руку, тримає її перед очима): Це моя рука. Я ворушу рукою. Моя рука (ворушить пальцями). Мої пальці. Моя жива рука така слухняна. Робить усе, що я забажаю (відвертається до стіни. Можливо, засинає).
Входять батьки Героя. Зажурені. Батько дивиться на годинник.
МАТИ: Не тримай руки під ковдрою, це негарно й нездоро́во.
БАТЬКО: І що з нього виросте, коли він буде так довго вилежуватися. Вставай! Хлопче!
МАТИ: Йому сорок років, а він усього лишень адміністративний директор в опереті.
БАТЬКО: Кажу тобі, він робить усяку гидоту під ковдрою. Сам із собою.
МАТИ: Дурниці! Адже там ще хтось лежить під ковдрою. Здається, це жінка.
БАТЬКО: Ти здуріла! Семирічний хлопчик. Вчора він поцупив у мене злотий... Я з нього шкуру здеру! А ще він виїдає цукор із цукорнички.
МАТИ: Таж у нього засідання. Доповідь і співдоповідь!
БАТЬКО: Він украв у мене злотий. Якби він сказав: «Татусю, дай мені злотий, я хочу щось купити собі», — я дав би. Його варто покарати!
МАТИ: Тихше! Він спить.
БАТЬКО: І в кого він удався?
Входить Хор Стариганів. Їх троє. У вим’ятих, трохи поношених костюмах. Один із них у капелюсі. Сідають під стіною на розкладних стільчиках, які принесли із собою. Старигані ледь ворушаться. Натомість текст декламують дуже жваво, гучно, молодечими голосами. Хор виголошує текст без надмірної міміки.
Хор Стариганів заповнює паузи в дії: повчає, застерігає, підбадьорює.
ХОР: Хто дитям у колисці відчухрав голову Гідри,
Той у юності задушить Кентавра,
Жертву у пекла видере,
До неба піде по лаври.
Батько схиляється над ліжком. Бере Героя двома пальцями за вухо, потягає.
БАТЬКО: Не вдавай, що ти спиш. Підведися, коли з тобою батько розмовляє!
ГЕРОЙ: Стій! Стій! Хто іде? Стій! Стріляю! Хальт!
МАТИ: Він розмовляє уві сні. Ох, ця жахлива війна...
БАТЬКО: Я хочу поговорити з тобою, поганцю.
ГЕРОЙ (сідає на ліжку): Слухаю.
БАТЬКО: Навіщо ти повиїдав цукор із цукорнички?
ГЕРОЙ: Це Владик.
БАТЬКО: Не бреши, розкажи докладно, як усе було.
ГЕРОЙ: Щось мене спокусило, татусю. Якийсь дідько, татусю!
БАТЬКО: Якби ти сказав: «Татусю, дай мені цукру...».
ГЕРОЙ: А ви, татусю, длубались у носі, я вас підозрював...
БАТЬКО: Виродку! Що з тебе виросте? Бог свідок...
МАТИ: Як ти смієш так до батька... Я не впізнаю тебе, дитино.
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС ІЗ-ПІД КОВДРИ: Пане директор, пора на нараду.
ГЕРОЙ: По тридцятьох роках я усвідомив глибину провин, а власне, своїх провин. Татусю. Матусю. Так, це я з’їв ковбасу у Велику П’ятницю 15 квітня 1926 року. Я соромлюся свого вчинку. Я запланував з’їсти ковбасу значно раніше, разом із Ясем і Павликом. Мій ниций вчинок, любий татусю, не має виправдання. Я з’їв ковбасу з гріха ненажерливості. Не був голодний. Завдяки твоїй турботі, татусю, у дитинстві я мав удосталь хліба. Часто отримував дрібні гроші на ласощі. Попри це я зогрішив.