ГЕРОЙ: Справді.
ОФІЦІАНТ: Ви люб’язний.
ГЕРОЙ: Я страшенно обважнілий і отуманений після цього жертя.
ОФІЦІАНТ: Мушу зізнатися, що я теж.
ГЕРОЙ: Знаю.
ОФІЦІАНТ: Я теж пишу вірші й не соромлюся цього.
ГЕРОЙ (мовчить).
СЕЛЯНИН: Пане підхорунжий, ви не впізнаєте мене?
ГЕРОЙ: Ні.
СЕЛЯНИН: У партизанському загоні мене прозивали Ворона.
ГЕРОЙ: Люди, лишіть мене в спокої з тим минулим.
СЕЛЯНИН: Ви гніваєтеся на людей?
ГЕРОЙ: Не знаю, я не хочу балакати. Я тут, у театрі, мушу балакати без кінця.
СЕЛЯНИН: Ви вже забули мене, пане підхорунжий.
ГЕРОЙ: Облишмо ті старі історії.
СЕЛЯНИН: А, ну то я вже піду, чи нема у вас десь капки шнапсу?
ГЕРОЙ: У шафі стоять пляшка і склянка.
Селянин наливає собі півсклянки горілки. Випиває. Бере з ліжка червоне яблуко.
ГЕРОЙ: Був рольмопс, але його батько з’їв.
СЕЛЯНИН: Певно, бо ж селедець то не ябко. То ви маєте батька?
ГЕРОЙ: Саме так.
СЕЛЯНИН: То ви, пане підхорунжий, нині яку посаду маєте? Певно, високу якусь, га?
ГЕРОЙ: Я заступник віце-директора національної оперети.
СЕЛЯНИН: Пам’ятаєте, пане підхорунжий, як ми співали? (Співає.)
Ні-ні-ні-німця маємо ми в носі,
Ми його не боїмося...
ГЕРОЙ: Даруйте, Вороно, але я не маю часу. Мушу все це впорядкувати, перевірити, підсумувати, зробити висновки. Не час тепер на спогади.
СЕЛЯНИН: Пане підхорунжий, то ви вже не пам’ятаєте, як завалили мене?
ГЕРОЙ: Я не маю часу на спогади, прийдете в середу (лягає поряд із Секретаркою). Найгірше, що мені вже нема чого залагоджувати. Немає важливих справ. Я дуже часто стою в черзі до віконечка, але у якийсь мент відходжу і йду собі. Чи стою на початку, чи в кінці черги, — це не має великого значення. Усе вже залагоджене. Мабуть, я можу добиватися кращого купе чи поїзда, або подорожі до Касабланки... І я вже не відчуваю ненависті до людей.
Входить мила молода Дівчина. Сідає до столу. Читає газету. Закурює сигарету. За мить звертається до Героя.
ДІВЧИНА: Будь ласка, половинку чорної та еклер.
ГЕРОЙ: Еклер? Ви просите еклер. Еклер! Ви знаєте, що таке самотність?
ДІВЧИНА: А ще те, що в цій країні кожен офіціант — філософ і кожен філософ — офіціант.
ГЕРОЙ: Скільки вам років?
ДІВЧИНА: Мені шістнадцять або вісімнадцять весен (лунає дзвінок).
ГЕРОЙ: Ви не бачите людини, еге ж? Не бачите, що тут поряд умирає людина?
ДІВЧИНА: Ви?
ГЕРОЙ: Та певно, що не ви.
Герой відвертається повертає обличчям до стіни. Хвилина тиші. Це може тривати одну-дві хвилини. Входить Селянин. Він неголений. Темний заріст. На голові кепі. Холоші штанів підгорнуті. У руках тримає штиблети.
СЕЛЯНИН (звертається до Героя): Пане!
Герой не обертається, мовчить.
СЕЛЯНИН: Пане підхорунжий!
Герой мовчить.
СЕЛЯНИН: Ви нагнівалися на людей.
Герой мовчить.
СЕЛЯНИН: Ви розізлилися на весь світ, певно.
ГЕРОЙ (не обертається від стіни): Вороно! Як твої справи?
СЕЛЯНИН: Помаленьку, пане підхорунжий. Скинув черевики. Шкода черевиків. Але ж мене тоді хлопці піддурили. Не треба так жартувати з людей.
Герой не обертається тепер упродовж кількох картин. Може, лежатиме вже до кінця цієї оповіді, відвернувшись обличчям до стіни.
СЕЛЯНИН: Стомився. (Сідає на стілець і закурює цигарку.)
До кімнати входять двоє чиновників. Один у кепі, другий у капелюсі. Обоє в довгих осінніх пальтах, щедро набитих ватою на плечах. Пальта з популярним візерунком «у ялинку». Один із чиновників витягає з кишені кравецького сантиметра. Сідає навпочіпки під стіною. Кладе міру на підлогу. Креслить крейдою риску. Від риски знову прикладає міру. Другий іде за ним слідом і записує до нотатника.
ЧИНОВНИК У КЕПІ: Три метри сорок сім сантиметрів.
ЧИНОВНИК У КАПЕЛЮСІ (буркоче собі під ніс і записує до нотатника).
ЧИНОВНИК У КЕПІ (вимірює квартиру вдовж, упоперек, сяк і так): Шість метрів один міліметр!
ЧИНОВНИК У КАПЕЛЮСІ (наступає на ходу на поли пальта): Шість метрів один мікрометр.
ЧИНОВНИК У КЕПІ (встає з підлоги): Ще тільки стеля!
Чиновники радяться. Рахують, множать і ділять. Виходять.
СЕЛЯНИН (ставить черевики на підлогу): Пане підхорунжий, ви нібито чистили тоді «парабелум». І не знали, що у стволі був набій?