ГЕРОЙ: Старі історії. На що це ви натякаєте, Вороно?
СЕЛЯНИН: Того дня я мав піти із загону. Навіть дістав від кухаря кіло солонини і чвертку спирту на дорогу. А ви вистрелили мені в живіт.
ГЕРОЙ: Я чистив пістолет.
СЕЛЯНИН: Ви були освічений, але дурніший за мене хлоп. Хоч я мав лишень сім класів. Ви політично були дурніший. Вас підманули.
ГЕРОЙ: Наказ є наказ...
СЕЛЯНИН: І тепер ви ще й повторюєте ті глупоти.
ГЕРОЙ: А як я вам поясню? Нехай то все пропаде раз і назавжди!
Входить молода, тендітна й нібито розумна Дівчина. Одягнена по-спортивному. Зачесана по-модному. Виймає із сумки блокнотика й олівчик. Селянин курить самокрутку й дивиться на панну.
ЖУРНАЛІСТКА: Дякую, що ви погодилися.
ГЕРОЙ (не обертаючись від стіни): Та будь ласка. Запитуйте. Я повторююся...
ЖУРНАЛІСТКА (сідає на край ліжка): Ви могли б розповісти, з чого ви починали? Як відбулося побачення з музою?
ГЕРОЙ: Доволі рано, бо я вже в школі виявив, що ні до чого не гожуся.
ЖУРНАЛІСТКА: Чи хотіли б ви розповісти нам щось про дитинство?
ГЕРОЙ: А ви розповісте мені про своє?
ЖУРНАЛІСТКА (сміється): Не знаю.
ГЕРОЙ: Коли ви довідалися, відкіля беруться діти? Що таке статевий акт?
ЖУРНАЛІСТКА: На попередньому етапі я вірила в бузька. Лише з «відлигою»...
СЕЛЯНИН (гигоче): Така панянка, певно, думає, що ця штука, аби лише дзюрити.
ЖУРНАЛІСТКА (лише тепер помітила Селянина): Вибачте, я не помітила, що у вас гість.
СЕЛЯНИН: Пан підхорунжий мене випадково вбив. У лісі.
ГЕРОЙ: З усіх шпарин виходять ображені, убиті... Але повернімося до справи! Знаєте, я скажу вам усе! Скажу більше, ніж вам потрібно для цього інтерв’ю. Надрукуйте це все. Геть усе! Я не розповідатиму про минуле чи про плани на майбутнє. Цього, власне, не існує. А найважливіше те, що відбувається зі мною цієї миті. Бо ж ви, мабуть, цікавитеся моєю персоною, так?
ЖУРНАЛІСТКА: Звісно, ви є найважливішою персоною, якщо мова про це інтерв’ю, бо це інтерв’ю саме з вами.
ГЕРОЙ: Ну, якщо це інтерв’ю справді зі мною, то я скажу правду. Скажу, що відчуваю і про що думаю. Що зі мною відбувається. Я, як ви бачите, лежу.
Селянин хитає головою і сміється.
ЖУРНАЛІСТКА: Слухаю вас.
ГЕРОЙ: Записуйте.
До кімнати входить Молодик. Роззирається. Помічає Героя, який відвернувся до стіни.
МОЛОДИК: Здоро́во, старий. Розкажу тобі таку історію, що ти помреш зі сміху. Чекай, або я тобі краще прочитаю. Слухай, маю для тебе такий роман...
ГЕРОЙ: Кажи.
МОЛОДИК: Позич мені сто злотих, віддам наступного тижня.
ГЕРОЙ (обертається від стіни): Візьми собі сто злотих, в гаманці на столі.
МОЛОДИК (шокований): Вибачте. Страшенно перепрошую, це помилка. Я думав, що я в Ришарда. Вибачте мені. Я переплутав двері (сміється). Знаєте, я в дурнуватій ситуації, моя теща хотіла приїхати до своєї доньки, і я обіцяв оплатити їй дорогу. Але перед першим... Страшенно вас перепрошую.
Бере сто злотих із гаманця й виходить. Повертається, дивиться на Журналістку і каже сам до себе: «Які ніжки, а цицечки!». Виходить.
ГЕРОЙ (Журналістці): Бачте, пані, я занадто примітивний. Усякі непорозуміння між мною і світом через те, що я примітивний і хочу ставитися до життя серйозно. Я був такий, а нині вже й не знаю, який я. Так само, як і більшість людей. А вже найгірші з них — ті, що думають про це. Клята балаканина, от якби людство разом зі мною заткало свою велетенську пельку навіки. Нехай ті два мільярди замовкнуть на один день, і все повернеться на свої місця. Зі словами значно гірше, ніж вам здається. Язик бреше думкам, розумієте, пані. Ви дозволите мені зацитувати закордонного письменника, філософа? Наші, місцеві патякають у тижневиках так заплутано й хитромудро, тобто, звісно, так безглуздо й заплутано, що їх не можна цитувати. Увага! Цитую: «Яка ж прірва поміж імпресією та експресією! Така вже наша іронічна доля — відчувати шекспірівські пристрасті, а говорити про них мовою торговця автомобілями, підлітка або шкільного вчителя...». Кінець цитати.
До кімнати знову входить Молодик. І в капелюсі сідає до столу.
МОЛОДИК: Я посиджу трохи. Стомився (спирає голову на руки). Знаєте, у мене всередині нічого нема. Трохи злості на Вацека, бо він учора сказав генеральному, що я отримав спадок по тітці. Вацек, ідіот, не знає, що я мусив позичити, щоб купити вінок. Та який там вінок! З паперових квітів. Що, я мав розповідати про це в офісі? Тітка лишила трохи паперових рублів від часів правління Миколи ІІ. Вацек нібито мій найближчий приятель. Ідіот! Що йому до моїх родинних стосунків? Зрештою, дядько не був полковником царської гвардії, лише акцизним чиновником. Пояснювати це все від початку? А мої страждання вже нічого не важать? Гляньте на мою руку, на мої пальці!