ГЕРОЙ (потужно позіхає): Мабуть, почнеться мартирологія.
СЕЛЯНИН: Що-що, пане підхорунжий?
ГЕРОЙ: Базікання про муки й тортури.
СЕЛЯНИН: То я навіть не знав, що воно так називається... як це... маринада?
ГЕРОЙ: Мартирологія, мучеництво... розумієте, Чайко?
СЕЛЯНИН: Моє прізвисько було Ворона...
ЖУРНАЛІСТКА: Вибачте, я хотіла... Скажіть, будь ласка, де тут санвузол? Туалет.
ГЕРОЙ: Я ходжу в нічний горщик.
ЖУРНАЛІСТКА (гигоче): Ну нічого собі! Ну, знаєте!
ГЕРОЙ: Я копрофаг.
СЕЛЯНИН: Пан підхорунжий анітрохи не змінився, завжди щось вигадає.
ЖУРНАЛІСТКА: Вибачте, але мені вже час іти. Маю важливу зустріч.
МОЛОДИК: Хвилинку. Елементарна порядність велить вислухати, хоч би й неуважливо, коли людина прагне розповісти про свої страждання.
ГЕРОЙ: Розплодилося тут усяких нудьгарів. Хіба ви не бачите, що ця пані хотіла б почути щось цікаве, щось для читачів цього відомого ілюстрованого тижневика... про таїни творчої кухні? Це дуже складні речі. Їх складно окреслити. Якщо йдеться про мене, то рушієм моєї праці була любов до простої людини. Вивищити її, розкласти, змонтувати й вивищити, ушляхетнити через сльози або сміх. Здолати самотність.
СЕЛЯНИН: Я так гадаю, що ви були гіршим барахлом від мене і що ви хочете вивищити просту людину... Ви красномовець, але боягуз. Не гнівайтеся на мене, пане підхорунжий, я знаю ще гірших за вас. Один такий постійно гомонить на радіо й іще десь пише. Давніше поклика́вся на того Жданова у своїх виступах, а тепер цитує бабу Параску і діда Піхта. Смердів від страху і казав, що переламував свою свідомість чи міщанські звичаї. Ви, пане підхорунжий, не варнякали би про простих людей або читацькі маси. Простих людей у нашій країні уже нема.
ГЕРОЙ: Дякую вам, Вороно! Але ви мусите зрозуміти, що я багато років обертаюся поміж людей певного сорту...
СЕЛЯНИН: Це в покару, пане підхорунжий, в покару.
ГЕРОЙ: Ходіть сюди, Вороно, подайте мені руку.
Ворона підводиться зі стільця й підходить до ліжка, Герой цілує йому руку.
МОЛОДИК: Отож це нікому вже не потрібно. Вони наказували мені вкладати руку в рукавичці в лещата. Й закручували ті лещата...
СЕЛЯНИН (махає рукою): Та заспокойтеся ви! Усі страждали, а ті, що не страждали, то ще будуть. Мусять страждати! А той, хто не страждав у наш час, то найгірше бидло в світі. Мені здається, що навіть якась там зірка Кім Новак теж мусила страждати... або ще буде страждати. Це лише за давніх часів щасливці жили поряд із нещасними. У наш час мусять страждати усі. Всі заодно.
ЖУРНАЛІСТКА: Є щасливі країни...
СЕЛЯНИН: Ви, пані з газети, не верзіть аби-що!
Молодик виходить.
ГЕРОЙ: Я ношу в животі усю пустку, увесь страх сучасного людства. Ви гадаєте, шлунок нормальної людини витримує? Ні, в ньому стається розлад. Із К’єркеґором справа була по-дитячому проста. Його батько, старий К’єркеґор, темний селюк із Ютландії, постійно лякав сина пеклом. Той старий дурень занапастив хлопцеві молодість. Нічого дивного, що К’єркеґор згадував потім із жалем про свою молодість, якої він повноцінно не прожив. Потім іще якась Реґіна Ольсен піднесла гарбуза нашому мислителеві. Якби йому трапилася тоді якась хороша дівчина, все склалося б інакше. Вони переспали би. До того ж нашого філософа страшенно висміювали в якихось гумористичних журналах. І він занапастився. Через Реґіну Ольсен.
ЖУРНАЛІСТКА (роздягається): Я йду до ліжка. Страшенно втомилася. (Роздягнувшись, залазить у ліжко й накривається ковдрою. За мить засинає.)
ГЕРОЙ (підводиться, ходить кімнатою): Ви просили, Вороно, розповісти вам про Париж. Розумієте, Вороно, це складно отак, у двох словах. Місто велике, гарне. Темношкірі ходять в елегантних костюмах. Самі чорні. Але язики у них рожеві, язики і долоні.
СЕЛЯНИН: Я вже піду, пане підхорунжий. То ніби у нас уже після революції?
ГЕРОЙ: Так, Вороно, ти переміг.
СЕЛЯНИН: То та панянка, що спить, і той, що позичив сто злотих, — вони вже нові люди? Соціалістичні?
ГЕРОЙ: Це складна справа.
СЕЛЯНИН: Ви, пане підхорунжий, завжди викручувалися.
ГЕРОЙ: Власне кажучи, я не знаю, що робити далі. Якщо вже живеш, то треба ще грати. Треба вести картотеку.