До кімнати входить старий чоловік у старому капелюсі й старому чорному, проте чистому костюмі. У нього довгі вуса.
ГЕРОЙ: Дядьку!!!
ДЯДЬКО: Я був на прощі у Ченстоховій і дорогою завернув до тебе. А що тут у вас?
ГЕРОЙ: Сідайте, дядьку! У вас, мабуть, ноги болять. Бо це ж більш як сто кілометрів. Сідайте, дядьку. Добре, що ви провідали мене. (Герой витягає тазика з-під ліжка, наливає воду. Справжню воду до справжнього тазика, зі справжнього дзбанка, який стоїть на столі). Будь ласка, дядьку, прошу, дядьку.... зараз я вам...
ДЯДЬКО: Дякую тобі, дитино. (Дядько знімає штиблети, шкарпетки й мочить ноги. Мочить ноги впродовж усієї розмови.)
ГЕРОЙ: Бачте, дядьку, я хотів написати до вас, але Іся сказала, що Ви, дядьку, хворий, то я й подумав, що ви померли (кладе руку старому на плече). Я страшенно радий вас бачити.
ДЯДЬКО: Зі старого порохна мала потіха! Чому тут радіти?
ГЕРОЙ: Ви, дядьку, справжній. І капелюх справжній. (Знімає з Дядька капелюха й надягає на себе.) І вуса справжні, і серце справжнє, й думки справжні. Увесь дядько справжній. Навіть штиблети у вас справжні. І слова справжні. І шкарпетки справжні. (Герой говорить усе це з дедалі більшим піднесенням.)
ДЯДЬКО: А ти, Дідеку?
ГЕРОЙ: Я? Дядьку! Ви послухайте, будь ласка. Може, це щось вам пояснить...
До кімнати входить Старий Шахтар. Ставить на стіл ліхтар.
Герой, шокований появою Старого Шахтаря, вдає, що не бачить його. Звертається лише до Дядька. Говорить багато, та, мабуть, не те, що хотів сказати.
ГЕРОЙ: Сідайте, дядьку! Прошу, може, ви щось вип’єте? Перекусимо. Дядьку! Я забув! У мене є чвертка. Ви мочіть ноги, води багато. Почувайтесь у цьому тазику як удома. З мене вже всього досить. Ви не знаєте, дядьку! Ви ж нічого не знаєте, дядьку!
СТАРИЙ ШАХТАР (звертається до Дядька): Не слухайте цього дурисвіта.
ДЯДЬКО: Лишіть мене в спокої. Хлопець спокутує свої гріхи. Слухай, Дідеку, ти краще лягай і виспись. Коли добре виспишся, то зрозумієш багато речей. Лягай.
Герой мовчки лягає на ліжко. Накриває голову піджаком. Можливо, засинає.
ДЯДЬКО: Кажи, чоловіче.
СТАРИЙ ШАХТАР: Я зустрів вашого племінника під землею. Це було влітку 1951 року. Або восени 1950-го. Цей молодик приїхав до нас і описував потім усякі феєрверки, ілюмінацію, штучні вогні, фонтани кольорових вогнів над веселим містом, — мабуть, то була правда. Ті феєрверки були. Але він відвідав нашу копальню. Вони з’їхали під землю з панянкою з профспілки. Я тоді витягав підпори зі старого проходу, такі вже зогнилі. Треба було лазити рачки й волочити ті колоди. Прийшли вони й питають: «Як вам ведеться, добродію Янош?». Я не обізвавсь ані словом. Повернувся до них гузном і показав рукою на подерті штани. Потім узявся до роботи. Та шмаркачка почала щось мені там пояснювати й варнякати, дуже швидко варнякала, мабуть, зі страху. Молодик засміявся й гукнув: «Помагай, Боже!». Й пішли далі.
ДЯДЬКО: Ви кажете, він розсміявся?
СТАРИЙ ШАХТАР: Так.
ДЯДЬКО: Це свідчить на його користь.
СТАРИЙ ШАХТАР (витягає з кишені новорічні бенгальські вогні, запалює. Тримає в обох руках по одному, бенгальські вогні догоряють до кінця): Він описав те, що блищало. Як якийсь дітвак або сорока. (Старий повертається до Дядька й показує йому штани, подерті на задку, на одній сідниці ще й латка.) Цього він не описав.
ДЯДЬКО: Не прикидайтеся дитиною! Ви добре знаєте, як було. Вмієте тільки підісрати комусь. Не пам‘ятаєте, як плескали? Аж у вас долоні пухли. Плескали?
СТАРИЙ ШАХТАР: Я плескав. Бо боявся.
ДЯДЬКО (подає Старому Шахтареві сигарету): Закуримо?
Старий мовчки затягається.
СТАРИЙ ШАХТАР (махає рукою): Нехай спить... молоде то дурне (виходить).
Кімната порожня. Відтак через неї проходять якісь люди. Наче це вулиця. Входять у одні двері, виходять через другі. Рухаються повільно або швидко. Читають газети. Несуть портфелі, пакети, сумки. Сміються, мовчать або розмовляють. Поміж них можуть (але не мусять) бути й люди, які грали в цій п’єсі. Троє перехожих залишаються в кімнаті: Жінка середнього віку, Чоловік середнього віку і спортивний Хлопець (може, років зо 20).
ЖІНКА: Скільки ж зарозумілості в цій людині! Молов би язиком та й молов. Мусить пояснити все, порозумітись. А хто має час слухати? Так, ніби він один на світі. Важливі справи! Каже, що важливі! Для мене неважливі.
ХЛОПЕЦЬ: Слово полова.