ВІН: і за штани у шафі і за поетику
ВОНА: за порцеляну і за естетику
за чарочки й етику
ВІН: за наші останні слова
перед тим як заснути
ВОНА: і перед тим як позіхнути
ВІН: й за стелю над нами
РАЗОМ: наша маленька стабілізація
може це тільки сон
ВІН: та якщо по правді отак в глибині душі
я вірю що все
неодмінно влаштується якось
ВОНА: і тоді буде можна
перепочити
ВІН: а з другого боку
мене щось таки
непокоїть
ВОНА: від пробудження до засинання
ВІН: наша маленька стабілізація
може це тільки сон
Частина ІІ
Кімната. У кімнаті стіл, стільці, крісло. На столі філіжанки, дзбанок. Крізь відчинене вікно вливається струмінь сонячного світла. Ідилічна, сповнена чарівливості тиха мелодія... Рамо, «Le rappel des oiseaux». Жінка у світлій весняній сукні. Її повіки прикриті чорними листочками. На обличчі світло. Крізь прочинені двері або з-поза ширми із сусідньої кімнати долинає виразний чоловічий голос. Музика стихає, її майже не чути.
ЖІНКА: Ти спиш, котику?
ЧОЛОВІК: Ні.
ЖІНКА: А що ти робиш, котику?
ЧОЛОВІК: Я здох, песику.
ЖІНКА: Ти жартуєш, котику.
ЧОЛОВІК: Жартую, песику.
ЖІНКА: А що тобі снилось уночі?
ЧОЛОВІК: Не пам’ятаю... якась шафа. Я відчиняв шафу... а тобі?
ЖІНКА: Мені теж шафа.
ЧОЛОВІК (сам до себе): Раз, два, три! Вставай, ко́ню!
ЖІНКА: Якби хтось підслуховував нас, то подумав би, що двоє дітей граються в сім’ю.
ЧОЛОВІК: Підслуховував?..
ЖІНКА: Що ти зараз робиш?
ЧОЛОВІК: Нічого, а ти?
ЖІНКА: Думаю.
ЧОЛОВІК: Про що ти думаєш?
ЖІНКА: Про те, що ти казав учора перед тим, як заснути.
ЧОЛОВІК: Я не пам’ятаю.
ЖІНКА: Ти казав, що хочеш змінитися від сьогодні, а потім спав як убитий.
ЧОЛОВІК: Чого лише не скажеш перед сном. Усе переплітається між собою без жодного сенсу.
ЖІНКА (п’є каву): Що ти там робиш?
ЧОЛОВІК: Присідання... Ранкову гімнастику.
До кімнати входить Чоловік. Він іще молодий. На Чоловікові чорні штани та біла сорочка.
ЧОЛОВІК: Я почуваюсь як пташка.
ЖІНКА: Чекай, я зачиню вікно.
ЧОЛОВІК: Навіщо?
ЖІНКА: Щоб ти не відлетів від мене, мій орле.
ЧОЛОВІК (сміється): Ти записуєш свої афоризми? (Цілує жінку в щоку.)
ЖІНКА: Поцілуй іще раз.
ЧОЛОВІК: Тепер я вже пригадав, що казав учора, то був не жарт.
ЖІНКА: Відклади це до завтра.
ЧОЛОВІК: Не можу.
ЖІНКА: Але я так прошу тебе.
ЧОЛОВІК (підходить до вікна. Широко розкидує руки. Вдивляється вдалечінь і т. ін.): Гарний день.
ЖІНКА: Сам оцей краєвид із вікна вартує тисячі злотих у місяць.
ЧОЛОВІК: Десяти тисяч.
ЖІНКА: Інколи я стаю біля вікна й дивлюся на хмари. Вони все пливуть небом і пливуть.
ЧОЛОВІК: Про що ти думаєш тоді?.. О! Яке кумедне кошеня! Звідки воно вискочило?
ЖІНКА: Я думаю про тебе, про себе й про те, що наше життя теж отак пропливає.
ЧОЛОВІК: Знаєш, а це цікаве спостереження. Я ніколи не додумався б до цього. Просто бракує часу.
ЖІНКА: Хмари змінюють форми... Деколи нагадують щось... Вчора я бачила хмару в формі паротяга, а потім вона набрала обрисів козака на коні.
ЧОЛОВІК: Нічого собі... А ти бачила колись козака на коні?
ЖІНКА (заходиться сміхом): Ні.
ЧОЛОВІК (постійно у вікні): З чого ти смієшся?
ЖІНКА: З тебе. Бо в тебе немає уяви ні на гріш.
ЧОЛОВІК: А знаєш, я теж зараз бачу хмару в формі... в формі...
ЖІНКА: У формі чого?
ЧОЛОВІК: У формі холодильника... але вона вже змінюється... ходи швидше...
ЖІНКА: Я вже виглядала сьогодні у вікно. Мабуть, три або чотири хвилини розглядала небо.
ЧОЛОВІК: А тепер вона скидається на подушку... фантастична історія!
ЖІНКА: Вони нагадали мені час, коли ми ще були нареченими. Ми вели такі божевільні розмови з ранку до ночі. Сповнені фантазії, жартів, абсурду, поезії... пам’ятаєш?
ЧОЛОВІК (здивовано): Поезії?
ЖІНКА: Ну так, так, мій песику, поезії. Знаєш, я вже й забула, що можна так чарівно, безтурботно розмовляти. Я давно мріяла про таку розмову з тобою.
ЧОЛОВІК (закурює сигарету): Чому ти не сказала мені про це?.. Кумедний! Кумедний цей кицюник! Ганяється за своєю тінню. Підстрибує...
ЖІНКА: Він вкотився вранці на луку, немов клубочок білої вовни.
ЧОЛОВІК: Цей чорний.
ЖІНКА: Яка різниця... це, мабуть, його братик.
ЧОЛОВІК (за мить): Смішний! Наче на пружинках. Неодмінно хоче впіймати свого хвостика.