ЖІНКА: Налити тобі кави?
ЧОЛОВІК: Дякую, я буду молоко.
ЖІНКА: Мама писала, що приїде.
ЧОЛОВІК: Бідолашна мама... Ти нічого не казала мені.
ЖІНКА: Лист прийшов уранці.
ЧОЛОВІК: Треба буде розкласти ліжко на ніч.
ЖІНКА: Воно в передпокої.
ЧОЛОВІК: А де ми його поставимо?
ЖІНКА: Можна тут або в кухні.
ЧОЛОВІК: Коли я його розкладав востаннє, воно не хотіло складатися.
ЖІНКА: Може, я помилилася... ті розкладні ліжка не такі практичні, як кажуть.
ЧОЛОВІК: На дві–три ночі це не має значення, зрештою, мама може спати з тобою. А я перейду на крісло.
ЖІНКА: Це не так просто, розумієш...
Чоловік сідає до столу. Закладає ногу на ногу.
ЖІНКА: Мама писала, що хоче зостатись у нас назавжди.
ЧОЛОВІК: Це інша справа... ми можемо розділити кухню ширмою і розкладати ліжко на ніч. Удень його можна виносити до передпокою. Не бачила бритву? Ти вчора розпорювала штани.
ЖІНКА: Бідолашна мама, їй у житті велося несолодко.
ЧОЛОВІК: Вона зможе відпочити в нас. Обстановка теж піде їй на користь.
ЖІНКА: Вона підлиє квіти, припильнує квартиру.
ЧОЛОВІК: Нагодує білих мишок.
ЖІНКА: Скип’ятить молоко.
ЧОЛОВІК: Побачиш, вона буде почуватись у нас чудово.
ЖІНКА: Вона завжди прагнула домашнього тепла.
ЧОЛОВІК: Коли я повернуся, то перевірю, чи ліжко розкладається. Урешті можна спати на дивані.
ЖІНКА: Коли будеш проходити повз ринок, глянь, чи нема там битої птиці.
ЧОЛОВІК: Гаразд.
ЖІНКА (підводиться. Підходить до вікна. Стоїть, обернувшись обличчям до Чоловіка): Життя таке прекрасне.
ЧОЛОВІК: Життя попри все таки прекрасне.
ЖІНКА: Хіба що люди страшні... хоч і не всі.
ЧОЛОВІК: По суті вони хороші... хоч і не всі.
ЖІНКА: Ти випив молоко?
ЧОЛОВІК: Ні.
ЖІНКА: Воно на кухні, в мисочці.
ЧОЛОВІК: Ти зняла кожушок?
ЖІНКА (наміряється вийти): Забула.
ЧОЛОВІК: Будь ласка, це ж така дрібниця (виходить).
ЖІНКА (з вікна знову долинає ідилічна музика... одна з музичних картинок Куперена або Рамо. За мить): Що ти там робиш, песику?
ЧОЛОВІК (його голос долітає крізь другі двері): П’ю молоко.
ЖІНКА: Молоко справді дуже корисне.
Чоловік мовчить або щось наспівує.
ЖІНКА: Ти зняв кожушок?
ЧОЛОВІК: Так, котику.
ЖІНКА: То з’їси його, кожушок найкорисніший.
ЧОЛОВІК: Я не люблю кожушок, кажу тобі про це вже десять років.
ЖІНКА: Я забула.
Чоловік сичить, цмокає.
ЖІНКА: Що сталося?
ЧОЛОВІК: Я обпік собі язика.
ЖІНКА: Ти ж міг подмухати... Тобі дуже пече?
ЧОЛОВІК: Дуже.
ЖІНКА: Ну, бачиш (чути брязкіт розбитого посуду). Що ти там робиш?
ЧОЛОВІК: Я розбив блюдечко й горнятко.
ЖІНКА: Помасти собі язика вершками... Я зараз прийду.
ЧОЛОВІК: Не треба.
ЖІНКА: Ти вже помастив?
ЧОЛОВІК (невиразно): Помастив.
ЖІНКА: І як, тепер уже менше болить?
ЧОЛОВІК (невиразно): Менше.
ЖІНКА: Ти говориш так невиразно, що я не розумію: більше чи менше.
ЧОЛОВІК (виразно): Менше.
ЖІНКА: Я страшенно рада, що тобі вже легше. Мені було страшенно прикро, що ти так обпікся. Краще я обпекла би свого язика, ніж бачити, як страждає кохана людина, це ж гірша мука, як ти гадаєш?
Чоловік мовчить.
ЖІНКА (обертається тепер обличчям до вікна й навіть трохи вихиляється, нібито побачила щось. Вона стоїть до нас спиною. Це не лише буквальна фігура, а й стилістична. Ця позиція — задом до публіки — не лише впливає на перцепцію глядацького ока, а й є водночас своєрідним архетипом, утіленням замірів, які дрімають у чоловічій підсвідомості й т. ін..): Яка гарненька дівчинка грається на луці, серед трави, квітів і корчиків. Ангелятко. У неї червоне відерце, на відерці — білі трояндочки. В другій ручці вона тримає маленький блакитний совочок. На голові в неї вінок, сплетений зі стокроток. Тепер вона взялася до роботи. Копає ямку в землі й викидає із неї пісок. Працює з таким завзяттям, аж прикусила свого рожевого язичка. Ямка щораз більша, а поряд росте золотиста гірка піску. Така манюня — і грається сама. Тепер вона сипле пісок до відерця, плескає лопаткою, перевертає відерце на травичку, піднімає його — і будь ласка! Пісочна пасочка вдалася на диво (Жінка плеснула в долоні. Відвернулася від вікна. Сіла в крісло).
ЧОЛОВІК (голос крізь двері): Я врешті закінчив.
ЖІНКА: Надягни сьогодні краватку.