Другий вовтузиться. Тепер ми бачимо обидві його руки, пальці застиснуті на бильцях крісла.
ТРЕТІЙ: Та-ак (зітхнув).
ДРУГИЙ: Сидиш? Ну?
Третій мовчить.
ДРУГИЙ: Ну, нарешті.
Третій мовчить.
ДРУГИЙ (пожвавлено): Зручно?
ТРЕТІЙ: А тобі?
ДРУГИЙ: Можна пристосуватися. Сі́дало трохи нестійке.
ТРЕТІЙ: Ти не випадеш?
ДРУГИЙ: Я тримаюся руками й ногами.
ТРЕТІЙ: Зубами.
ДРУГИЙ: Зубами й іклами (усміхається).
ТРЕТІЙ: Тобі не дуже тісно?
ДРУГИЙ: Страшенно тісно.
ТРЕТІЙ: А бачиш щось перед собою? Краєвиди, людей?
ДРУГИЙ: Якась сіра маса дрижить. Але це дуже далеко. Мабуть, це повітря так дрижить.
ТРЕТІЙ: Це не вганяє тебе в нудьгу?
ДРУГИЙ: Ні. Я мушу пильнувати.
ТРЕТІЙ: А можеш змінити позу? Обернутися?
ДРУГИЙ: Не маю потреби.
ТРЕТІЙ: Слушно... у тебе там немає води?
ДРУГИЙ: Ні.
ТРЕТІЙ: А вогню?
ДРУГИЙ: Ні.
ТРЕТІЙ: Шкода.
ДРУГИЙ: Ні.
ТРЕТІЙ: Мені між зубів застрягли шматки м’яса. Це дратує.
ДРУГИЙ: Звикнеш.
ТРЕТІЙ: Мене це дуже дратує, може, в тебе є сірники?
ДРУГИЙ: Ні.
ТРЕТІЙ: Пошукай.
ДРУГИЙ: Ні.
ТРЕТІЙ: Що — ні?
Другий мовчить.
ТРЕТІЙ: Але ти там є?
ДРУГИЙ: Так.
ТРЕТІЙ (зітхає з полегкістю): Це добре.
ДРУГИЙ: Я є, є. Не бійся.
ТРЕТІЙ: Не люблю самотності.
ДРУГИЙ: Я теж... (сам до себе). Воно знову поворушилося.
ТРЕТІЙ: Ти щось сказав...
ДРУГИЙ: Ні.
ТРЕТІЙ: Що ти сказав?
ДРУГИЙ: Нічого.
ТРЕТІЙ: Але що воно таке?
ДРУГИЙ: Не знаю.
ТРЕТІЙ: Предмет, тварина, хмара?
ДРУГИЙ: Малий темний горбок.
ТРЕТІЙ: Ти казав, воно ворушиться.
ДРУГИЙ: Здається, наближається.
ТРЕТІЙ: А може, ти пішов би туди?
ДРУГИЙ (майже наляканий): Ні-ні.
Третій мовчить.
ДРУГИЙ: Я не можу.
ТРЕТІЙ: А що ти робиш?
ДРУГИЙ: Я зайнятий. Голова забита справами. Я все відклав. Не можу зрушити з місця. Про це немає мови. Відірвися на мить від своїх занять і глянь, що це там лежить. Я не можу.
Третій мовчить.
ДРУГИЙ: Я мушу усвідомити дещо, з’ясувати певні речі.
ТРЕТІЙ: Ти говориш незрозуміло.
ДРУГИЙ: Я кажу, що мушу розв’язати певні проблеми в собі.
ТРЕТІЙ: Ну, я теж не позбавлений внутрішнього світу.
ДРУГИЙ: У мені цієї миті шаленіє буря. Я люблю й ненавиджу. Шкода, що ти не можеш побачити цього. Я люблю й ненавиджу. Хіба це звучить так смішно?
ТРЕТІЙ: А що це ти так любиш?
ДРУГИЙ: Наприклад, наше рідне місто.
ТРЕТІЙ: Що ти таке кажеш? Моє рідне місто. Не розумію.
ДРУГИЙ: Я люблю.
ТРЕТІЙ: Що? Будинки, мости, людей, трамваї?
ДРУГИЙ: Будинки, людей, автобуси, минувшину, майбуття, дітлашню.
ТРЕТІЙ: Будки з пивом, бари, смітники, лавчини...
ДРУГИЙ: Які лавчини?.. (За мить). Теж, теж, звісно.
ТРЕТІЙ: Пам’ятники.
ДРУГИЙ: Теж, пам’ятники теж.
ТРЕТІЙ: І громадські вбиральні.
ДРУГИЙ: Певним чином, по-своєму теж люблю. Я люблю все місто.
ТРЕТІЙ: А я не люблю.
ДРУГИЙ: Наша мова така недосконала, як драбина з повиламуваними щаблями.
Третій зітхає.
ДРУГИЙ: Тихо! (За мить.) Воно, здається, видало якийсь звук. (Наслухає.)
ТРЕТІЙ: Те, що там лежало?
ДРУГИЙ: Мені здається, воно повзе в наш бік.
ТРЕТІЙ: Він, мабуть, потрапив під колеса.
ДРУГИЙ: Зараз, здається, віддаляється.
ТРЕТІЙ: Ну! Мені пора.
ДРУГИЙ (занепокоєний): Як це: «мені пора»?
ТРЕТІЙ: Ну, я вже собі піду.
ДРУГИЙ: Це неможливо.
Третій простягає руку до Другого.
ДРУГИЙ: Ти не можеш зараз піти.
ТРЕТІЙ: У мене багато важливих справ.
ДРУГИЙ: Я... моє... мене... мені...
ТРЕТІЙ: Я маю свої справи... що це означає: «мені мені мені»?
ДРУГИЙ: Таж ти не лишиш мене отак.
ТРЕТІЙ: Чому?
Другий мовчить.
ТРЕТІЙ (сміється): Я пожартував.
ДРУГИЙ (усміхається): Дякую тобі. Я вже було подумав, що змушений буду розмовляти сам із собою...
ТРЕТІЙ: І здала́ся тобі ця розмова. Ти ж уже розповідав мені про все.
ДРУГИЙ: Ні, я ще нічого не сказав. Ти нічого не знаєш про мене. Ти не знаєш мене. Мені...
ТРЕТІЙ: А якщо я взнаю тебе, то що з цього буде?