ДРУГИЙ: Це таки пес.
ТРЕТІЙ: Гадаєш?
ДРУГИЙ: Він тримає в пащі квіти.
ТРЕТІЙ: У лапі.
ДРУГИЙ: Тримає в зубах.
ТРЕТІЙ: Він досі ворушиться?
ДРУГИЙ: Ні. Але яке тобі, власне кажучи, діло до цього?
ТРЕТІЙ: Він не подає знаки?
ДРУГИЙ: Не знаю... слухай, ти мусиш взнати мене по-справжньому. Ти, мабуть, гадаєш, що я інший. Звісно, я знаю, це так, але ти теж мусиш знати. Я мушу бути присутній у тобі. Як черв’як у сирі, як скрипка у футлярі, як темрява в кімнаті. Якщо ти не санкціонуєш те, що я скажу тобі про себе, то... Ти мусиш засвідчити це.
ТРЕТІЙ: Будь ласка, будь ласка (начебто розвеселений).
ДРУГИЙ: Нас щось пов’язує. Я не хочу називати це дружбою, але все ж таки... Адже я не розповідатиму про свої таємниці чужій людині.
ТРЕТІЙ: Чому? Це чудова ідея. Найкраще розповісти про все першому темношкірому перехожому, якого зустрінеш за рогом будинку.
ДРУГИЙ: Я не можу (замислюється, наслухає). ...А що ти зараз робиш?
Третій мовчить.
ДРУГИЙ: Ти чуєш мене?
ТРЕТІЙ: Ні.
ДРУГИЙ: Я запитав, що ти зараз робиш.
ТРЕТІЙ: Я слухав те, що ти кажеш.
ДРУГИЙ: Але ти уважно слухаєш? Бо це дуже важливо для мене. Це майже питання мого існування.
ТРЕТІЙ: Слухаю, слухаю. Кажи далі.
ДРУГИЙ: Але прошу тебе, не займайся зараз своїми справами.
ТРЕТІЙ: Цього я не можу тобі обіцяти.
ДРУГИЙ: Знаю.
ТРЕТІЙ: Я завжди займаюся своїми справами, проте це не заважає мені слухати інших людей.
ДРУГИЙ: Якщо ти не будеш уважно слухати мене, ти не дізнаєшся, яким я є.
ТРЕТІЙ (позіхає): Я слухаю, слухаю.
ДРУГИЙ: Тільки, будь ласка, не переглядай зараз газети. Я чув шурхіт паперу.
ТРЕТІЙ: Тобі здалося. Це вітер шелестить у гілках дерев, а може, птахи пролітають.
ДРУГИЙ: Тут немає дерев. Якщо ти не слухатимеш мене уважно, то в тебе складеться про мене хибне враження. Я всебічно висвітлю тобі цю подію. Ти мусиш побачити мене у справжньому світлі. Чого лише люди не вигадують про мене. Насправді я цілком інший.
ТРЕТІЙ: А який ти?
ДРУГИЙ: Я, власне, хочу розповісти тобі про себе... Звіритися тобі... (Третій підводиться. Суне поперед себе. Обережно, навшпиньки. Щезає за заслоною. Його крісло порожнє. Другий говорить без упину.) Щиро кажучи, я не люблю звірятися. Мабуть, уперше в житті відкриваюсь іншій людині. Ти мусиш знайти нині крихту терпіння. Мусиш вислухати все до кінця. Лише чоловік чоловікові може зізнатись у всій правді про себе. Востаннє я розмовляв так з моїм другом. Минуло двадцять років. Тепер уже нема друзів і, власне, не можна так довірятися комусь. Дурнувате відчуття, — нібито помітив раптом у того другого воші на голові. Або одну жовту вошу на комірці його парадного костюма. Той мій друг загинув. Тоді люди гинули. Це не має значення. Ми розмовляли з ним про справи, найважливіші для людини. Чи є в людини душа, чи є воскресіння, чи життя має якийсь сенс... Усякі такі дурниці. Звісно, будь-яка філософія випаровувалася, варто було з’явитися на обрії якійсь особі жіночої статі. Порух сідничок допроваджував нас до стану, який межував з ентузіазмом. Ми вдивлялись у це, як... урешті, ти знаєш, як воно буває. Що? Смієшся? Послухай:
Я хочу тебе
сказав він
на жаль душі немає
вона лише розсміялася
юна офіціантка
мала таке тіло
що можна було з нею
створити без душі
нову людину
а все ж таки склепіння
її сідничок
гарніше аніж баня
того славетного
собору — подумав він —
посудина
чудесна
дочасно закоркована
Ти мовчиш? Однак тобі сподобалося. Віршик теж місцями нічогенький... Душі не було. Тепер щось знову народжується посеред цієї купи сміття. Ворушиться. Тільки що повитухи в нас паршиві. Це якісь сільські бабуньки з часописів, які радять усякі нісенітниці, якісь примітивні та грішні пастирі — а тут треба схрестити Оппенгаймера з Фройдом і Швайцера з пересічним обивателем. Дурниці. Я відволікся від теми. Нелегко зважитися на щирі зізнання. Власне, ми все життя чекаємо, щоб звіритися, висповідатись. І несподівано відбуваємо головну сповідь у цілком непридатному місці. У залізничному купе, в почекальні дантиста або в ресторані третьої категорії. Будь-яке місце годиться для звірянь. Звісно, жінки звіряються завжди й усім, і будь-якої пори. Однак звіряються поверхнево. Вчора в поїзді якась панюся розповідала мені про свого першого чоловіка. Про те, що вона має вищу освіту. Донечку від другого шлюбу. Що вона фригідна, що любить ходити боса по траві, але не може робити цього в місті. Розповідала мені докладно про одну свою хворобу. Посеред розмови мусила вийти. І це саме тоді, коли вона зачепила питання віри та моральності. Ти смієшся?.. Мені нелегко говорити про ту справу, бо вона трохи обридлива й трохи смішна. Часом вона видається мені лише смішною, потім раптом лише обридливою. Я мушу витрусити це з себе, виплюнути. Тільки прошу тебе — не суди одразу. Вислухай до кінця. А потім можеш піти. Можеш виголосити мені вирок. Я згоден на будь-який. Не розповідатиму тобі про молоді літа. Моє обличчя скидається на омлет, який упав на брудну підлогу. І годі. У той час розпочалася велика світова криза. Потім криза минула, й вибухнула велика світова війна. Друга. Потім мир, відбудова, ну й стабілізація. Ця історія сталася під час однієї подорожі. Я зупинився в невеличкому, проте чистому готелику — в пансіоні. Якось знайшов волосину в юшці. Точніше, не в юшці, а в бульйоні...