ХОР СТАРИГАНІВ: Дуже просто.
ГЕРОЙ: «Клієнтам, які п’ють пиво з кухлів, треба наливати більшу порцію піни. Замість повного кухля вони дістають кухоль, наповнений лише на половину чи на третину. (Голос Героя набирає снаги, стає патетичним.) Авжеж, пиво мусить мати так звану пінну шапку. Ідеться, однак, про те, щоб місткість кухля відповідала нормі. Тому всі кухлі або склянки мусять мати позначки. Треба, щоб на них були мітки, які означають 250 або 500 кубічних сантиметрів рідини... На жаль, не миють старанно навіть пивні кухлі. Чимало кухлів всередині вкриті шаром жиру, тим часом жир — це ворог номер один золотистого напою. У торгівлі пивом спостерігається злочинна безвідповідальність. З цим треба покінчити. Треба карати...».
Хор Стариганів розділяється.
СТАРИГАНЬ І (прикладає долоню, зібгану в трубку, до вуха): Про що він каже?
СТАРИГАНЬ ІІ: Про пиво!
СТАРИГАНЬ ІІІ: Чи є в цьому пиві натяки на владу, підтексти, символи, алегорії? То наш Герой ратоборець?
СТАРИГАНЬ І: Він говорить про пиво!
СТАРИГАНЬ ІІ: У цьому пиві мусить бути щось приховане!
СТАРИГАНЬ ІІІ: Він каже, що в пивці плавають мухи.
СТАРИГАНЬ ІІ: Мухи? Це вже щось.
СТАРИГАНЬ І: Дурня! У нього пиво означає пиво, муха — це лише муха. Не більше.
СТАРИГАНЬ ІІІ: Змилуйтеся, це не Герой. Це просто барахло! Куди поділися давні герої, орфеї, вої, пророки? Муха в пивці! Навіть не в пиві, а в пивці! Що це таке?
СТАРИГАНЬ ІІ (іронічно кривиться): Це театр, співмірний нашому величному часу.
СТАРИГАНЬ ІІІ: Час ніби й величний, люди трохи замалі.
СТАРИГАНЬ І: Як завжди, все як завжди.
СТАРИГАНЬ ІІІ: У пивці плавають мухи? В цьому щось приховане!
Хор згідливо киває головами.
Тихо, ніби хтось маком засіяв. У цій тиші лунає пташиний спів. Канарки. За мить до кімнати заходить старий чоловік із довгими вусами в старому капелюсі.
ГЕРОЙ: Дядьку!
ДЯДЬКО: Я був на прощі в монастирі... Навідався дорогою до тебе: три дні лісом, два дні полем, а там уже й шапкою докинути можна. А що у тебе, Стасю?
ГЕРОЙ: Нічого, нічого, дядьку. Скільки літ, скільки зим! Ми не бачилися двадцять п’ять років, дядьку! (Герой сідає на ліжку, натягає шкарпетки.) У вас, дядьку, мабуть, ноги болять. Адже це сто кілометрів. Сідайте, дядьку. Як добре, що ви навідалися до мене. Зараз я приготую вам воду для ніг і закип’ячу води на чай. Лягайте, дядьку! Знаєте, дядьку, ви намочіть собі ноги. (Герой витягає з-під ліжка тазик, наливає воду. Наливає справжню воду до справжнього тазика зі справжнього дзбанка.) Ось, дядьку, будь ласка, дядьку... Зараз я вам, дядьку... (Герой з радістю упадає навколо Дядька.) Дядько... дядька... дядькові... дядька... дядьком... О! Дядьку... про дядька...
ДЯДЬКО: Славний хлопець! Дякую тобі, дитино, за такий розкішний прийом. (Дядько знімає штиблети й шкарпетки. Мочить ноги в тазику.) А що у тебе, Владику?
ГЕРОЙ: Бачте, дядьку, я хотів написати вам, але Зося сказала, що ви хворий, то я гадав, що ви померли. (Кладе руки на плечі Дядька.) Я страшенно радий, що бачу вас. Ви й не уявляєте, дядьку. Що у вас?
ДЯДЬКО: Якось пхаю той віз життя. Знайшов, з чого радіти!
ГЕРОЙ: Ви, дядьку, справжній! І капелюх справжній! (Знімає з дядька капелюх.) І вуса справжні, й ноги справжні, й штани справжні, й почуття і думки справжні. Увесь дядько справжній. Навіть штиблети у вас, дядьку, справжні, й ґудзики, і слова. Справжні слова! (Герой говорить дедалі зворушливіше й піднесеніше.)
ДЯДЬКО: А що у тебе, Владику? Геленка казала, ти був у Парижі.
ГЕРОЙ: Був.
ДЯДЬКО: Ну, і що там, як там, розповів би щось про той Париж. Я ж за життя його вже не побачу... І тітці цікаво.
ГЕРОЙ: З приємністю, дядьку.
ДЯДЬКО: Часу, мабуть, не гаяв, еге ж?
ГЕРОЙ: Мабуть.
ДЯДЬКО: А як там людиська живуть?
ГЕРОЙ: Якось живуть... по-різному. (Витягає сигарети.) Може, закурите, дядьку? Французькі.
ДЯДЬКО: Як французькі, то я візьму дві.