ОФІЦІАНТ: Вам запакувати вершки, чи ви, ласкава пані, волієте спожити їх на місці?
СТАРА ЖІНКА: І на місці, й запакувати... цукр-р-ру, цукр-р-ру! Бачиш, хлопче, ми мусимо робити своє — мусимо їсти й родити. А де той твій професор, той болонець з бородою? Ті італійці — самі лише «amore» й «bambino». Мудрий народ. Ми мусимо солодити й родити. Готувати, родити й солодити. Безперервно. Нехай готують війну... нехай відбувається... наплюй на це. Ти мусиш тримати склянки в чистоті. Твоє завдання таке.
ОФІЦІАНТ: Ох, пані, цукор, борошно, смалець... це було добре в попередні епохи. Тепер нам нічого не допоможе, від радіоактивного борошна народяться потвори, ми всі захворіємо на лейкемію.
СТАРА ЖІНКА: Un enorme perrrro que[5]...
ОФІЦІАНТ: Живіт не буде моїм богом.
СТАРА ЖІНКА: Ти відхиляєшся від теми, синку, бо не знаєш іноземних мов. Живіт, лоно. Живіт — це чудова річ, але до неї ставляться як мачуха до пасерба. Це чудова річ, велична. Немов країна.
Це немов країна
безборонна невинна
розлога
незахищена
м’яка, піддатлива, замкнена
відкрита містка
наше життя
вічне
а стільки в ньому снарядів уламків
стільки ножів багнетів списів стріл
це ваші чоловічі животи наповнені залізяччям
а наші ще стражденніші
ще ємніші
у них усякі чужорідні тіла
додаткові знаряддя
члени
діти
наші животи
о ти бідолашний муле
це справжні млини
це великі неримовані поеми
це великі м’які теплі
буханці
немовлята зі збитих вершків
людина мусить носити
на животі панцир
живіт має підлягати
міжнародному захисту
має бути захищений
від усіх ударів
знизу й згори
справа і зліва
усе людство це живіт
він теплий він пульсує
поморщений наче фіга
нап’ятий як військовий барабан
а ще мені цікаво що
міркують про животи генерали
про животи вони ніколи
вони лише про старих жінок
і дітей
зверніть увагу
на генеральські промови
мовлять про щит парасолю меч
мовлять про відплату
про нищівний удар
про ядерну зброю
(щоб їхні ядра у штанях опухли!)
тим часом оті їхні всі
ракети снаряди винаходи
націлені у ніжний
білий відкритий розлогий
сліпий безборонний
жіночий живіт
живіт матері
землі
ОФІЦІАНТ: Perruche[6].
До кав’ярні входить молода, вродлива, зграбна Дівчина. Повнолітня. Одягнена не просто модно, а ультрамодно. Сідає до столика, закладає (а, власне, задирає) ногу на ногу. Дуже високо. Дуже. Високо. А з якою метою? Щоб пожвавити дію п’єси, глядачів, дати молодій акторці шанс виступити на сцені. Догодити сексуальним збоченствам театральних рецензентів і так далі. Але крім тих (друго- і третьорядних) приводів вона має й справжню мету на оці. Як у тому славетному вислові геніального Чехова (повторюваному критиками й так далі) про рушницю, що висить на стіні в першому акті й мусить вистрілити в останньому (чи щось на кшталт). Отож Дівчина (здавалось би, вона тут ні в тин, ні в ворота), можливо, відігра́є свою роль у другому або третьому актах, хоча жодної певності нема, бо з дівчатами буває по-всякому, а ця, що тут, — ще й «дівчина легкої поведінки» (здавалось би, чому «легкої», а не «важкої»?). Одежа Дівчини — це метал і барви: жовта, зелена, рожева... Дівчина сідає у протилежному кінці зали. Впродовж усього перебування на сцені шукає чогось у великій, неймовірно модній сумці. Шукає повільно, систематично або у великому поспіху, нервово виймає і вкладає назад 1001 дрібницю.
СТАРА ЖІНКА: Я розтоплююся, тут стало страшенно спекотно. Чим вони там палять? Ти не витріщайся туди, а слухай. Той столик твого напарника, а не твій.
ОФІЦІАНТ: Я слухаю.
СТАРА ЖІНКА: Що у вас із гарячих страв?
ОФІЦІАНТ: Біґос, рубці, м’ясний рулет.
СТАРА ЖІНКА: Супу немає?
ОФІЦІАНТ: Суп буде за годину.
СТАРА ЖІНКА: За годину твій суп нікому не буде потрібен.
ОФІЦІАНТ: Ви завжди сиплете своїми жартушками на тему супу.
СТАРА ЖІНКА: Носа в підноса! Тобі ніколи не зрозуміти, що таке ложка гарячого супу для людини. (Розстібає одежу під горлом, щось там із неї вилітає, випадає на столик і на підлогу.) Жахлива спека. У вас тут нема вентилятора?