СТАРА ЖІНКА: Ха! У мене більше.
ОФІЦІАНТ: Далі старий бенедиктинський габіт і, зрештою, сорочка. Під нею була власяниця. Коли тіло охололо, паразити, які кублилися в отих незліченних шарах одягу...
СТАРА ЖІНКА: Де мої рубці?
ОФІЦІАНТ (запхавши руки в кишені штанів): ...Паразити, які кублились у тих незліченних шарах одягу... виповзли назовні.
СТАРА ЖІНКА: Які ж гидотні речі тепер люди розповідають одне одному... випадіння прямої кишки... Де ті світанки й заходи сонця? Рожевоперста зоря захлинулась у лайні!
ОФІЦІАНТ (з руками в кишенях, помітно чухається, жахлива пантоміма): ...Виповзли назовні, ласкава пані, і, як оповідає хроніст, вирували, як вода в казані, а коли присутні побачили це, то вибухали — одні плачем, а другі сміхом.
СТАРА ЖІНКА: Одні плачем, а другі сміхом?
ОФІЦІАНТ: Так, шановна пані, одні плачем, а другі сміхом.
ЛІКАР (витягає з кишені обривок паперу й пише, мовлячи голосно): Від вошей, які на сороміцьких органах звикли плодитися... від гарячки, яку мають діти, коли у них заводяться глисти...
СТАРА ЖІНКА: Одні вибухали плачем, а другі сміхом?
ОФІЦІАНТ: Саме так, ласкава пані, щоб осягнути це, треба бути цілісною людиною... ми ще повернемося до цієї теми. А зараз треба вірити й витріпувати, витріпувати й вірити.
ЛІКАР: Про газети ти забув, друже.
ОФІЦІАНТ: Боронь Боже, ось газетка.
Подає Лікареві на таці подерту мокру газету. Лікар переглядає газету, розклеює зліплені сторінки, розгортає, при цьому розриває й дірявить папір. Його обличчя заслонене рваною газетою. Видно частину обличчя. Тиша. Вибух сміху. Знову тиша.
СТАРА ЖІНКА (підходить до вікна й намагається відчинити його, губить при цьому частину волосся та одягу. За мить каже голосно): Чи є тут якийсь справжній чоловік?
Лікар читає. Зі звороту газети те саме робить Офіціант, який присів навпочіпки і старається щось прочитати у цій невигідній позі.
ЛІКАР (відкладаючи рвану газету, яку забирає Офіціант): До ваших послуг, пані, про що йдеться?
СТАРА ЖІНКА: Відчиніть, будь ласка, це вікно.
Лікар підходить до вікна й рішучим рухом широко прочиняє його. Крізь відчинене вікно рине, всипається гора сміття, водоспад сміття й непотребу. Гора сміття громадиться під вікном. Час до часу ворушиться, й до кав’ярні всипається нова порція сміття. Деколи чути гострий скрегіт перевернутих сміттєвих контейнерів, гуркіт двигуна. Ті згуки супроводжують із перервами картину, яка розгортається на сцені.
СТАРА ЖІНКА (з усмішкою): Дякую, нарешті трохи повітря (сідає до столика). Мої рубці вистигли... Що вони зробили з тими старими модринами за вікном!
ОФІЦІАНТ (гукає): Кириле! Кириле!
До кав’ярні входить другий Офіціант — у бездоганно білій сорочці, смокінгу, рукавичках. Тримає в руках мініатюрний совочок із рожевого пластику й мітелку. Його рухи стримані й упевнені. Обережно згрібає сміття на совочок, пильно роззирається закладом, нібито хоче перевірити, чи ще десь, бува, нема порошинки, й виходить, тримаючи перед собою совочок.
ОФІЦІАНТ (поправляє зачіску): Модрини зрубали, зрізали й викорчували через пожвавлення автомобільного руху, ласкава пані.
СТАРА ЖІНКА: Бовдури. Я воліла би, щоб мене зарізали, віслюки, ніж витяли ті чудові дерева. Я просто-таки відчуваю фізичний біль від думки про це безглуздя. Пам’ятаю, я приїхала сюди якось у травні. Модрини за вікном вкрилися ніжною тоненькою глицею світло-зеленого кольору... це чудове дерево — модрина, принаймні найгарніше з усіх наших хвойних дерев... високе, виструнчене, з не дуже товстим гілляччям. Завдяки тому, що пучки глиці ростуть ріденько, модринова крона майже цілком прозора, на диво світла, сонячна, як у жодного хвойного дерева. Тож дивлячись на неї, коли вона стоїть отак, уся світло-зелена у виблиску травневого сонця, ми думаємо з жалем про те, чому в нас тепер так мало тих гарних і веселих дерев.
У час цього монологу на сцену повертається Кирило, розпихає сміття під столиками, проте це анітрохи не допомагає, бо крізь вікно всипаються нові порції. Зрештою Кирило підходить до вікна й починає випихати сміття назад, — руками, ногами, головою, спиною.