ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Отож молодята взяли по шматку в руки...
ДРУГА ДІВЧИНА: І що ще?
ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Був лосось, шампанське, кав’яр, гуска в малазі й печеня з полядвиці.
ДРУГА ДІВЧИНА: І що з того?
ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Нічого.
ДРУГА ДІВЧИНА: Ну от, у наших сусідів теж були шампанське, гуска й полядвиця...
ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Ну та й що з того?
ДРУГА ДІВЧИНА: Нічого.
ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Я теж так гадаю.
СТАРА ЖІНКА (від столика): Помий мені голову, розчеши мене, забери каву, до неї впала муха.
ГОЛОСИ ЗІ СМІТНИКА: Вперед, вперед!..
Голоси, сурми й дикий незрозумілий рев.
СТАРА ЖІНКА: Та поквапся ж бо! Дівчатка, хто там так галасує?
ПЕРША ДІВЧИНА: Це хлопці граються у війну.
СТАРА ЖІНКА: Віслюки. Замість щоб гратись у кохання... казала, витягни волосся з кави... Бовдуре... де мій цукор? Куди той клятий малий знову від мене втік??? Гей!
На пляж виходить Сліпець. У пальті. З білим ціпком. Торкається ціпком до крісел, бляшанок, до дівчат і солдатів, які окопались у ямі. На кінці ціпка цвях. Сліпець сідає на лавчину й усміхається. Обмацує палицею усе навколо. Настромлює на цвях старі газети. Знімає їх із цвяха. Згортає, ховає до кишені. Світло меркне, ніби сонце зайшло за хмари. З неба падає сміття, клапті сажі. Сліпець випростовує руку. Знімає капелюха. Зводить обличчя до неба. Всміхається.
СЛІПЕЦЬ: Сніг. Перший сніг.
Розмазує сажу по обличчі.
Лунають звуки військової сурми. Поверхня смітника в кількох місцях тріскається. Спазматичні порухи рук, які за мить зникають у смітті.
Хлопці. Не грайтесь у війну. Зліпіть собі снігову бабу. Чекайте, я покажу вам, як ліпити бабу.
Сліпець підводиться, ступає кілька кроків, уклякає на смітнику. Пробує ліпити з піску і сміття снігову бабу. Сміття розсипається, але Сліпець працює далі. Дівчата розважаються, спостерігаючи за роботою Сліпця. Потім починають допомагати йому.
А на голову ми їй надягнемо стару блакитну каструлю.
ДРУГА ДІВЧИНА (стає навколішки поряд зі Сліпцем і дивиться на купку сміття): А чому каструля мусить бути блакитна?
Сліпець перериває роботу. Всміхається до Дівчини, в руках стискає жменю папірців і попелу.
СЛІПЕЦЬ: Бачиш, донечко, це довго розповідати, а ми не маємо часу на розповіді, бо мусимо ліпити бабу.
ДРУГА ДІВЧИНА: Давніше люди розповідали одне одному казки, вели якісь нескінченні бесіди, а тепер усі квапляться, а ми, дівчата, дуже любимо слухати.. мене зацікавило, чому ви сказали про блакитну каструлю... блакитну... може, я дуже дитинна, але мене це чомусь так зацікавило, чому ви обрали саме цей колір?
СЛІПЕЦЬ: Я любив цю маленьку нейтральну країну. Осів тут опісля війни. Люблю це озеро, в якому прозирають вершини гір, укриті снігом... я привіз зі собою зернятко, насінину. Останнє зернятко. Й посадив його над струмком. А тепер ми вже можемо відпочивати в його затінку. Це модрина. Я дуже люблю модрини.
Двоє підмітальників викочують на площу віз із макулатурою. Руками або лопатами скидають на купу паки старих газет, книжки, енциклопедії, ілюстровані тижневики, ганчір’я, машини, пляшки, тварин, а також людей: старих, дітей і жінок. Це живі люди і ляльки. Діти викопуються з-під сміття й утікають зі сцени. Шанобливий Пан поправляє білу хустинку в кишеньці парадного піджака. Сідає за один зі столиків. За мить до нього підходить Офіціант Кирило, з ганчіркою. Зав’язує Панові ганчірку на шиї. Підмітальники тим часом сідають до одного з вільних столиків. Курять. Показують один одному якісь дрібнички, ґудзики, старі фотознімки, пляшки (вочевидь, випорпані зі смітника).
ПАН: Що ж, Кириле, людство знову на межі.
КИРИЛО: На жаль, пане адвокат, на межі... помити вам голову?
ПАН: Не треба... кілька рочків минуло — і знову на межі...
КИРИЛО: А як ваша дружина, пане редактор? Якщо можна поцікавитися.
ПАН: Дякую, вона на межі, але сповнена енергії.
КИРИЛО: Вас скропити, висушити, проділ, як завжди, — зліва?
ПАН: Та я там знаю, нехай буде зліва.
КИРИЛО: Мені це здається, чи щось дзижчить?
Обоє наслухають.
ПАН: Ти завжди ведеш війну з мухами?
КИРИЛО: Змалечку, пане адвокат, але ще трохи мух зосталось, а я вже старий.
ПАН: Лиши їх у спокої, нехай розмножуються, краще візьмися до моєї лупи.
КИРИЛО: Що ні, то ні, пане адвокат, це принципова справа. Мені нестерпна сама думка, що в такому закладі, як наш, ті комахи поглумилися з гігієни...
Кирило розстібає пасок від штанів, знімає його. Знову йде до купи сміття, витягає бритву. Гострить бритву на паску. Раптово кидає усе, витягає мухобійку. Тепер Кирило розігрує пантоміму «полювання на мух». Скрадається, зачаюється, бігає, танцює, підстрибує. У танці наближається до столика Старої Жінки, яка робить хімічну завивку. Сидить за столиком, на її голові скляний ковпак. Біля неї на низькому стільчику — чудесна дівчина, яка робить Старій Жінці педикюр.