ГЕРОЙ: Купив трохи сірників у Парижі, туалетне мильце в Парижі, зубну щітку, леза для гоління, сорочку, парфуми, пантофлі, кнопки, шпильки, голки.
Хор Стариганів роздивляється якесь фото. Сміються, розповідають одне одному анекдоти, уривки з яких можна чути.
ДЯДЬКО: А що там у мистецтві, у літературі... у політиці?
ГЕРОЙ: Сяк і так, усе різне... Й не охопиш. Знаєте, дядьку, я бачив Наполеона в натуральну величину, Папу, королеву — усі вони рожеві й з воску. Їдять багато салату, сиру і п’ють вино, — кухня, звісно, французька.
ДЯДЬКО: То ти трохи перевітрився й закупився.
ГЕРОЙ: Місто, знаєте, дядьку, в такій блакитній імлі, як у спирті.
ДЯДЬКО (по хвилині мовчання): Але... Щось ти видаєшся мені понурим. Гей, Казю-Казю! І чого ти мордуєшся?
ГЕРОЙ: Бо розумієте, дядьку... Шкода й казати... Я плескав. Вигукував гасла.
ДЯДЬКО: Це як — «плескав»?
ГЕРОЙ: Саме, що плескав.
ДЯДЬКО: Усі плескали.
ГЕРОЙ: Та що мені до всіх. Я думаю про себе. Я плескав.
ДЯДЬКО: Ну, ти як дітвак, Петрусю! Пікассо теж плескав.
ГЕРОЙ: Дядьку, дядьку...
ДЯДЬКО: Ну, що скажеш, Казю?...
ГЕРОЙ: Я знаю, що багато людей плескали, але вони вже забули. Тепер вони перейняті марками автомобілів або розважаються на маскарадах, а я й надалі весь час складаю руки, й ці оплески лунають у мені. У мені деколи гучать такі потужні оплески. Я порожній, немов базиліка вночі. Оплески, дядьку... оплески.
Тиша.
ДЯДЬКО: А загалом, ви здохляки, слабаки. Небо чисте — а він туману напускає. А що мені казати? Що там ваші оплески. Я пам’ятаю, як ми в час заворушок вкинули нашого командира до томатної юшки. Стривай... як же його звали?
ГЕРОЙ: До юшки?
ДЯДЬКО: У казані саме варилася томатна юшка... Час був неспокійний, усякі сутички, бунти, словом, булькотіло... Він прийшов із перевіркою до кухні. Юшка варилася для всієї компанії, то ми його вкинули туди й засунули казан накривкою. І він зварився разом із вусами. І шпори зварились, і ордени. Я ще й досі не можу стриматися від сміху, як згадую про це. (Дядько плескає Героя по плечі.) У тебе делікатне сумління. Я відпускаю тобі гріхи!
ГЕРОЙ: Мені сумно, дядьку. Знаєте, коли я був малим хлопцем, то грався в коней. Перетворювався на коня і мчав із розмаяною гривою подвір’ям і вулицею. А нині, дядьку, я не можу перетворитися на людину, хоча й став директором інституту. Я хотів би розкопати землю, вигребти кілька картоплин і спекти їх для вас, дядьку. Картоплини мають сіре, шкарубке лушпиння. Всередині білі, розсипчасті й гарячі. Я хотів би мати десь власну яблуньку з гілками, листочками, квіттям і яблуками... Я вже так давно не сидів у затінку. Яблуко вкрите прозорим шаром воску, відбитки пальців дуже чітко видно на такому яблуці. Яблука висять на гілках. Чекають моїх рук. Як дівчата...
ДЯДЬКО: Казю, чому ти не повертаєшся? Ми всі чекаємо на тебе. І мама, й сестри.
ГЕРОЙ: Не можу, дядьку.
ДЯДЬКО: Ти ще не хочеш повернутися зі світів додому?
ГЕРОЙ: Ні.
ДЯДЬКО: Ще не наївся, не наглитався?
ГЕРОЙ: Ще, дядьку, й апетит росте, — як роззявлю рота, то ковтав би цілі міста, й людей, і будинки, й картини, і бюсти, й телевізори, мотори, зірки, одалісок, шкарпетки, годинники, титули, медалі, грушки, пігулки, газети, банани, шедеври...
ДЯДЬКО: А може, ти спакуєш манатки й підеш зі мною, завтра будеш на місці.
ГЕРОЙ: Ні, дядьку, я вже не можу повернутися.
ДЯДЬКО: Ходи-ходи, пташки співають, весна іде.
ГЕРОЙ: У мене багато незавершених справ, усякі справи, важко від цього відірватися, важко розібратися. Може, потім.
ДЯДЬКО (витирає ноги об ковдру. Взуває черевики, засуває тазик з водою під ліжко.): Дідеку! То я вже піду собі. Зоставайся з Богом! (Герой мовчить. Лежить із заплющеними очима...)
До кімнати входять двоє чоловіків. Один у кепі, другий у капелюсі. Вони одягнені в довгі демісезонні плащі, один із них витягає папери з течки, другий розкладає металевого метра. Починають обмірювати кімнату Героя. Роблять це дуже скрупульозно.
ГІСТЬ У КЕПІ: Три метри сорок вісім сантиметрів.
Гість У Капелюсі записує. Гість У Кепі вимірює двері, потім ліжко й диктує дані. Гість У Капелюсі занотовує, додає, множить і ділить. Гість У Кепі підходить до Героя, обмірює його вздовж і вширш, ступні, об’єм голови і шиї, ширину плечей і т. ін. Гість У Кепі схиляється над Героєм.
ГІСТЬ У КЕПІ: Що це він стискає в руці?
ГІСТЬ У КАПЕЛЮСІ: Папір.
ГІСТЬ У КЕПІ: Треба розігнути йому пальці. (Поволі відгинає пальця за пальцем, виймає папери з руки Героя.)