Пан сідає на стілець. Умощується, закладає ногу на ногу. Виголошує анекдотик. Будь-який. Із календаря або з газети. Кирило покивує головою. Усі слухають анекдотик зі священним трепетом. Хтось навіть зняв капелюха. Підмітальники, які кинули мітли і прислухалися до анекдоту, беруться тепер до іншої роботи. Малюють білою фарбою на поверхні сміттярки пішохідні переходи, проводять білі лінії через пляж, смітник, кав’ярню, столики і навіть людей, якщо натрапляють на них дорогою.
Стара Жінка плете на спицях білі дитячі повзунки або шкарпетки. Наспівує старечим голосом вірша-пісеньку:
Ти вийшов із мене
разом з кров’ю
чорним містищем
болю
у світлі тане
листя дерев
а птах виводить
трелі
в зеленій смузі
сон свій сниш
вгорі
білосніжний метелик
За мить повторює останню строфу.
в зеленій смузі
сон свій сниш
вгорі
білосніжний метелик
До столика Старої Жінки сідає Пан (шанобливий). Стара Жінка не перериває роботи й каже, не дивлячись на Пана (паузи між словами дедалі довші).
Який же ти старий, Бздуню.
Пауза.
Жахливий. Цілковито лисий.
Пауза.
Ще й маєш лупу на комірі.
Пауза.
Линяєш і паршивієш на очах.
Довга пауза.
...Паскудний.
ПАН: Я випробував різні масті... прикладав навіть шкірки юних дівчат, теплі тільця неповнолітніх... лаври... валюту... собачі тельбухи.
СТАРА ЖІНКА: Серце в тобі зав’яло (пауза), Бздуню, твоє серце лисе, наче єпископове коліно... Кирило казав, що ти на старвік став балагуром, «битим козирем» — це правда? У мене в очах віск, у вухах вата. Козир. Ще один. Ти ще живий? І не сором тобі?
ОФІЦІАНТ: Чи вже подавати свиняче колінце, пане барон, будь ласка, газети, ситуація знову напружена, до межі витривалості.
ПАН: Принеси мені, сину, склянку «маслаша» врожаю 1968 року. І що ти там знайшов у культурному додатку до газети?
ОФІЦІАНТ: Саме там собаку зарито, пане барон.
СТАРА ЖІНКА (не звертаючи на них уваги): Ну, нехай цей Бздуньо розповідає. Нехай Бздуньо не соромиться. Нехай розповість, як він пив чай із молоком у племінниці другого сина Ваґнера за присутності італійського короля Еммануїла... кляті балагури. Гикавка сьогодення.
ОФІЦІАНТ: Дозволю собі звернути вашу увагу, ласкава пані, що публіка нині пропадає за мемуарами, щоденниками, документами, вечірніми туалетами і нічними горщиками видатних мужів, видатних художників, дрібних курвів, видатних убивць, мислителів і збоченців. Кожен повертає собі, що лише може.
СТАРА ЖІНКА: Дурнику, ти як отой... ну, як його там... отой критик... та не той, віслюче! Ти не розумієш, що все це психопатологія. В людей усе протікає, витікає, розлазиться й вилазить назовні... Підхоплені Ніаґарою часу, вони спливають разом із каналізаційними стоками, отож хочуть зачепитися бодай за щось... О сецесіє, о бабусина лампо, о бароко, о поезіє, о красо, о природність, о природо, о чуже життя під липою, о античні вечори... чіпляються старого мотлоху, бо хочуть відпочити в колі старої лампи, розтелепо.
ПАН: Усе навпаки, просто й цілком навпаки. Мефодій — це містик... голий. І поки я виконаю твоє бажання, моя душе, й розповім про те, як чаював у одної дами, я хочу закинути слівце на захист Мефодія — в питанні культу ефеба. Зрештою, у цьому культі інфантильної голизни є первісна невинність, сенсаційне відкриття наготи в її чистоті, в чистоті сексу без сексу, тобто певного екстазу, наближеного до святості... без свята.
СТАРА ЖІНКА (Офіціантові): Хлопче, витягни панові адвокату вату з вуха, бо він не чує, що каже і про кого говорить.
Офіціант запобігливо витягає вату з лівого вуха Пана.
ПАН: Усе навпаки, просто й цілком навпаки, це містик, проте він оповитий містикою юності й ненавистю до літератури...
ОФІЦІАНТ: Але мені, шановний пане, здається, що він глумиться з Бога і що він усе ж таки непристойний з тим своїм культом наготи...
ПАН: Усе якраз навпаки, мій любий, він полюбив Бога. Я відчуваю присутність Бога в усій його майже напівгеніальній творчості. Сказав би, що наш геній ставиться до Бога з великою симпатією, знаючи еготизм цього генія, треба визнати, що стосовно Господа Бога він дуже делікатний, доброзичливий, ба навіть приязний... бо ця його видатна філософія аж така видатна, що навіть наш професор-доктор-доцент-чудотворець від критики потонув у глибинах його екзистенційної плиткості... (Несподівано уриває. Офіціант колінкує біля столика Пана. Зі смітника, зі старої ями долинає голос Кирила, який уже повернувся на своє колишнє місце й лежить в окопі, покритий маскувальною сіткою і купою сміття.)