ПАУЛІНА (сідає, ховає носа в долонях): Віддай мого носа, глисто, віддай мені мого носика, дохлий хробаче.
Б’ЯНКА (гладить себе рукою по животі): Ням-ням... У Ліни смачний носик... смачний носик... солоденька картоплинка...
ПАУЛІНА: У тебе в животі повно хробаків, ти вся нафарширована глистами.
Б’ЯНКА (затуляє собі рота долонею): Замовкни, бо я зблюю.
ПАУЛІНА: Коли ти спиш, вони вилазять у тебе з носа, з вух... довгі, білі, як макарони, вилазять у тебе із задка...
Б’ЯНКА: Огидна, огидна Ліна... а в тебе вуса скрізь — під кожною пахвою і там, внизу животика... Пампушко, моя тепленька пампушечко, люба... я не гніваюся на тебе.
Пауліна позіхає.
Б’ЯНКА: Не спи... мені так нудно, коли я лежу сама, не спи, Лінко... я почитаю тобі, хочеш?
ПАУЛІНА (штучним голосом, ніби наслідує когось): Ти нудна, як нетеча з отим своїм читанням, мабуть, якісь поезії... верби... конвалії... Офелії, туберози, лілії, ридання.
Б’ЯНКА: Знаєш, що?!.. У мене є сигара для тебе...
ПАУЛІНА: Натще... щоб мене знудило... а що це за книжка?
Б’ЯНКА (піднімає книжку з підлоги): Можна, я ляжу біля тебе? Це не поезії... це така чудернацька книжка, ми мусимо швидко прочитати, аби тато не помітив, що її нема в бібліотеці... я почала сама... Паулінко... ти спиш?
ПАУЛІНА: Читай урешті ті свої крові-любові.
Б’ЯНКА: Мені так холодно, я уся тремчу як осиковий листок.
ПАУЛІНА: Читай уже, бо я тебе прокляну, каракатице... до речі, які ж ото дивні слова вигадують... каракатиця... коли виконуєш граматичну вправу, то можна зробити чотири помилки в одному слові...
Б’ЯНКА: Знаєш, що я бачила вчора в альтанці? Мені аж дух забило... я ледве не вмерла зі сміху... (Б’янка пригортається до Паулінки.)
ПАУЛІНА: Ну, покажи нарешті... (Відбирає у Б’янки книжку, гортає спершу без цікавості, якоїсь миті починає читати уважно.) ...Ну, знаєш! Це щось!
Б’ЯНКА: Правда, правда? Почитай уголос... потім я... яка ж ти тепленька...
ПАУЛІНА: Гаразд уже, гаразд... (Пауліна читає трохи захриплим голосом, у ніс, нібито в неї поліпи.) «...У жінки, в деяких чотирируких і дрібних мавп, у деяких м’ясоїдних, ведмедя, гієни, у білого тюленя, врешті-решт, у самиці дамана капського піхва цілковито або частково закрита оболонкою, яку пеніс розриває при першому статевому контакті».
Б’ЯНКА: Дамон капський — це хто?
ПАУЛІНА: Не дамон, а даман... але я теж не знаю.
Б’ЯНКА: Дивна назва.
ПАУЛІНА: Знаєш, я раптом відчула такий голод.... з’їла б цілого коня з копитами або навіть дамана.
Б’ЯНКА: У мене щось є для тебе, пальчики оближеш.
ПАУЛІНА: Що в тебе є?
Б’ЯНКА: Дещо солодке, дещо біле, дещо м’якеньке — як ти... Вгадай!
ПАУЛІНА: Бібіанно, не дражни мене... я справді вмираю з голоду.
Б’ЯНКА: Не вмирай! (Вистрибує з ліжка й підбігає до ширми, за мить виходить з тарілочкою, наповненою десертом, сідає на ліжко з тарілочкою на колінах.)
ПАУЛІНА: Ох, моя Бі... моя єдина... Бі... Бі... а ложечка? Чим я їстиму? Ти ніколи не мислиш практично.
Б’ЯНКА: Таж можеш рукою... або й ротом, з тарілки.
ПАУЛІНА (віддає їй книжку й бере тарілочку з десертом, пробує язиком): Лимонна!... Тепер я себе побалую, а ти почитай!
Б’ЯНКА (дивиться на приятельку): Тільки їси повільно, інакше тебе знудить.
Пауліна не відповідає, її рот зайнятий десертом.
Б’ЯНКА (читає): «Людина належить до плацентарних тварин-ссавців... Тому її статеві органи та спосіб послуговування ними такий самий, як у всіх тварин, які мають оволосіння, соски й пупець. Зазвичай вона не цілком вкрита волоссям, однак нема жодних ділянок на її тілі, де волосся не могло б рости...». (У час читання періодично гладить Пауліну по голові.)
ПАУЛІНА (з ротом, набитим десертом): А на долонях?
Б’ЯНКА (порскає сміхом — читає, сміючись): «...На голові, під пахвами й на лоновому горбку волосся росте в обидвох статей».
ПАУЛІНА (длубаючись пальцем у десерті, невиразно): Якась нудота з тим волоссям... скрізь волосся... в юшці, на гребінці.
Б’ЯНКА: Тільки не в дідуся на голові... (Сміється.)
ПАУЛІНА: Нудно як манна каша... читай про щось інше... (Облизує пальці.)
Б’ЯНКА (перегортає сторінки й читає): «...Поки полінезійці навернулися до християнства, вони мали звичай підтримувати свої тестикули обома руками, — щоб член звисав поміж пальців. Це була поза “дикого денді”»... (Б’янка перериває читання, дивиться на Пауліну, яка вилизує тарілку.) Що це таке — «дикі денді»?