МАТИ (сідає до столика): Я... це просто на голову не налазить.
БАТЬКО: ...Серце...
Мати подає йому зшиток, із якого висипаються якісь засушені листочки, квіточки.
Батько тримає зшиток, дивиться на Матір.
МАТИ: Глянь!
БАТЬКО (недбало перегортує сторінки): Це якесь Б’янчине домашнє завдання?
МАТИ: Таж це була здорова дівчинка.
БАТЬКО: А що їй бракує?
МАТИ: ...Це поезії...
БАТЬКО: ...Ну, що ж... побачимо... заспокойся... ти ж бачиш, як той Казик... (Розгортає зшиток.)
МАТИ: Це була цілковито нормальна дівчинка.
БАТЬКО (читає тим самим тоном, що й оголошення та новини в газеті): «Я кохаю уперше... хоч так палко, аж-аж! Злива поцілунків спалила мої уста. Кохаю найпрекраснішого сина землі, розкішне людське звіря з жаркими очима і приспаною душею. Кохаю огидно й чудесно, кохаю й ненавиджу, прагну і нехтую, прагну і нехтую». (Мимрить частину слів.)
МАТИ: Це була здорова дівчинка...
БАТЬКО (читає далі тим самим тоном, хіба що трохи швидше): «Ти осквернив мене своїми очима — і мусиш загинути. Ти осквернив мене палючим блюзнірством слів — і мусиш загинути. Ти осквернив мене зневагою доторку — й немає тортур, яких я не вигадала б для тебе (з недовірою хитає головою). О ти, що був мені трояндою у волоссі, святим пугарем...».
МАТИ: Тут недвозначно замішаний мужчина.
БАТЬКО: «...Трояндою у волоссі... чому я не можу знищити тебе, як троянду, як чари, як серце...». Троянди, чари, се і те, словом, тари-бари пансіонерок, а ти істериш...
МАТИ: Читай... будь ласка, читай далі.
БАТЬКО: «...Обабіч бездонні провалля, позаду мене шлях крізь пустелю, спалену сонцем, жовту й нагу. З дороги хитає мене, але навздогін суне смерть на горбатім верблуді. Невдало ти здобич обрав, о верблудний верхівцю, — прудкі мої ноги й уже не одну перешкоду здолали, міцна моя голова — проломить скалу, немовби граната...» (замислюється, дивиться на Матір). Ну так, звісно, щось тут не в’яжеться і воленс-ноленс без сенсу... звідки раптом вискочив отой горбатий верблуд, немов Пилип із конопель?
МАТИ: Боже, Боже!..
БАТЬКО: Мабуть, картинку у Брема побачила й фантазує... горбатий верблуд!
МАТИ: Вінсенте... я боюся...
БАТЬКО (читає тепер уважніше, деякі звороти навіть з «почуттям», трохи блазнюючи, ніби старається потамувати тим блазнюванням своє занепокоєння): «Або в тебе за спиною застрибну на верблуда, вирву зі жмені твоєї вузду й перелечу — зі смертю пліч-о-пліч...». Що ж, у Бога-Отця, з тим верблюдом? Те, що вона пише «верблуд», то це банальний дух протиріччя, їй здається, що так поетичніше... мабуть, мова не про горбатого верблюда... а про звичайного одногорбого або двогорбого... а вийшов горбатий, звісно! Вона мала на увазі дромадера... а вийшов горбатий верблуд.
МАТИ: Я боюся, Вінсенте, що тут справа в мужчині.
БАТЬКО: Та ну, заспокойся.
МАТИ (простягає руку, бере зшиток): Нічогенький собі дромадер! (Розгортає зшиток і читає обуреним голосом.) «О, невимовна чарівність засмаглого обличчя — о солодка загрозо пурпурових уст і сталевих очей...».
БАТЬКО: Рябої кобили сон!
МАТИ: «...Сталевих очей. Я стуляю повіки цілими днями, щоби бачити вас, щоб упитися вами. Утікаю в печеру зі золотим тільцем і божественну честь віддаю бовванові... (Читає з дедалі більшою екзальтацією. Читає, ніби сама писала й переживала цей «рябої кобили сон». Мати мовить, примруживши повіки, деколи дивиться на чоловіка «з викликом».) Я хочу шмагати тебе, шмагати, шмагати, аж вишмагаю з тебе такий нещадний біль, який і в тварині душу обудить. Хочу докатувати тебе до стогону з найглибших безодень.... Ти знаєш про це, о чудова, безтямна тварино... (Батько має «незворушну» міну.) Ти знаєш — і не знаєш, — бо твій мозок на тілі тремтливім твоїм, немов кротовина на грізнім вулкані... Ти відчуваєш оце неймовірне полум’я в мені... (До салону входить Кухарочка, на таці — дзбаночок із вершками. Мати читає зі щораз дужчою екзальтацією, вона не помітила приходу Кухарки.) ...І тому ти біжиш так фатально, неначе розгнузданий кінь у вогненний будинок. Змій пожадань учепився в груди мої, і левиця шаленства моє розтерзала нутро...».
КУХАРОЧКА (сама до себе): Зара, вже, певно, можна?
МАТИ: «Я кохаю змія біля моїх грудей і левицю в моєму нутрі».
КУХАРОЧКА (підходить до столика): Я принесла вершки, що ясна пані просили... (Ставить дзбаночок на стіл.)