МАТИ: Отож і я своєю стриманістю його на гріх наражаю? Тобто знову я винна... таж йому не двадцять років... Візьміть, кухарочко, кіло шинки із сідла, тільки прошу добре виполоскати, покраяти на п’ять рівних частин, а товкачик зволожити водою й відбити м’ясо з одного боку... Ви ж знаєте, кухарочко, як пан любить... але соліть кожну котлету з обох боків в останню мить перед тим, як смажити... не забудьте лиш добре просіяти сухарі.
КУХАРОЧКА: Таж я знаю панові смаки... А до цього — моркву та салату?
МАТИ: Так-так, розкладіть, будь ласка, на довгому полумиску, оперши котлети одна на другу, і скропіть зарум’яненим маслом.
Картина 4
Той самий салончик. Меблі переставлено так, що стало більше вільного простору. Літній вечір, за вікнами — галуззя дерев, здалеку чути собаче гавкотіння. Гості різного віку. Одягнені розмаїто, але костюми наближені до моди кінця ХІХ або початку ХХ століття. Дрібні деталі декорацій: усілякі вазони, картини з натяком на сецесію, але не варто наголошувати на цьому. Б’янка сидить за фортеп’яно й виконує якусь романтичну п’єску, біля фортеп’яно — молодий мужчина (може бути в студентському мундирі або одягнений «для візиту», він перегортує панні ноти. Останні фортеп’янні акорди. Оплески. Мати Б’янки підходить тепер до студента, бере його попідруч, каже щось до нього. Гамір голосів. Він віднікується жестами, врешті згідливо схиляє голову. Спирається рукою на фортеп’яно, дивиться вгору, вниз, чекає, поки гамір цілковито стихне. Починає декламувати.
БЕНЬЯМІН:
О прийди, восени —
в білі шати прозорі свій стан огорни — невагомі,
павучі...
На розкішні ебенові коси
кинь, мов перли, розіскрені роси,
мов веселку від барв похололих
лискучу...
О прийди, восени —
хай бринить твоя скарга журлива, неначе клини
журавлині,
що не стомляться небом спливати...
Небо диха терпким ароматом
пишних квітів, які на морозі
гинуть...
О прийди, восени —
несмілива і тиха, немовби занурена в сни,
і долоні
ніжноперсті, м’які, запашні
поклади невідчутно мені
на затерплі від болю і виснаги
скроні...[9]
Мить тиші, близько десяти секунд. «Поет» легко схиляє голову і знов обертається до Б’янки. Та плескає в долоні, раптово перестає плескати, на її обличчі вимальовуються подив і страх. Вона розтуляє рота, ніби для того, щоб закричати. Бачить поміж ногами Беньяміна велетенський (мов у коня) член. Б’янка затуляє обличчя долонями й починає верещати (це якийсь пташиний писк). До неї підбігає Мати, обнімає її. Підбігає й Пауліна, намагається відірвати долоні Б’янки від обличчя. Решта гостей — завмерли. Б’янка сміється і плаче, ховає голову на грудях у Матері. Та робить рукою заспокійливі рухи.
МАТИ: Розважайтеся далі, вона просто втратила тяму... (Вони виходять, усі й надалі нерухомі. Першим починає ворушиться Батько. Підходить до Беньяміна і плескає його по плечі.)
БАТЬКО: Ви створили такий настрій, так нажахали нас смертю, бачте... це негодящий твір для виконання у товариському колі... добре, що в нас решта паній не зомліла... Облиште смерть монахам-капуцинам. Тепер я вам задекламую:
Життя коротке. Вір цій тезі!
То пощо нидіти в аскезі?
Уділ не в схимі, а в трапезі.
Гуляй і тішся без упину,
Облиш книжки, хапай дівчину
І витискай, немов цитрину!
(Лунають смішки й оплески.)
І не складай офіри цноті,
Коли в тобі вирують хоті![10]
Декілька пар починають танцювати. В цьому гаморі до салону повертаються Мати, Б’янка й Пауліна. Сідають. До них наближається Беньямін, але Б’янка, нібито настрахавшись, біжить на другий кінець салону, де сидить Дідусь. Розмовляють, сміються.