ПАУЛІНА: А ви навмисно все так ускладнюєте?.. Б’янко, поглянь, який він чудернацький... (Подає соромітника Б’янці, та жбурляє його з відразою на землю і топче.) Огидна! Огидна... це вона казиться, бо не вона його знайшла! (Б’янка втікає.).
БЕНЬЯМІН: Кажучи приступно, панно Ліно, то це соромітник безсоромний. Неїстівний гриб, з огляду на дуже неприємний запах він не має жодної споживчої цінності.
ПАУЛІНА: Він нагадує мені щось.
БЕНЬЯМІН: Ходімо до решти товариства, бо про нас можуть погано подумати.
ПАУЛІНА (вкладає пальця до ротика): Він мені щось нагадує... Уже знаю!... Уже знаю!
БЕНЬЯМІН: Заспокойтеся, будь ласка.
ПАУЛІНА: Це ви, це ви самі ithyphallus impidicus... Терпіти вас не можу! Я всім розкажу, чого ви навчилися в тому своєму Гайдельберґу!
БЕНЬЯМІН: Таж Ліно...
ПАУЛІНА: Для вас я Пауліна, і прошу мене не здрібнювати, не терплю, коли це робить чужа людина (Беньямін хапає її за рукав.)
БЕНЬЯМІН: Вибачте. (Цілує Пауліні руку.)
ПАУЛІНА: Ви вже просили Б’янчиної руки?
БЕНЬЯМІН: Так.
ПАУЛІНА: Бідний пан Беньямін.
БЕНЬЯМІН: Бідний? (Чути, як хтось плескає в долоні й гукає.)
ГОЛОСИ: Агов! Підвечірок. Просимо до столу, де вони поділися?
ПАУЛІНА: Бідний, бідний Бен.
БЕНЬЯМІН: Цілком навпаки, — я почуваюся багачем, якимсь магараджею.
ПАУЛІНА: Бідний.
БЕНЬЯМІН (роздратовано): Але чому? Що це знову таке?
ПАУЛІНА (відбігає підстрибом, наспівуючи): Бідний Бен, Біґ Бен.
Беньямін іде за нею слідом до товариства.
Тітка тепер лише квокче. Виражає цим квоктанням усе — запитання, радість, сумнів. Звертається — квокче — до Беньяміна — проте всі відповідають на її квоктання так, нібито розуміють, про що мова.
ПАУЛІНА: Я грибна королева!
ДІДУСЬ: А де гриб?
ПАУЛІНА: Я знайшла... чудовий, велетенський. Нехай Б’янка підтвердить...
Б’янка мовчить.
ПАУЛІНА: Це від заздрощів.. він був великий... велетенський, як...
ДІДУСЬ: Ну-ну!
ПАУЛІНА (згинає руку в лікті): О, такий! (Показує.) Пан Беньямін свідок!
Тітка квокче щось запитальним тоном до Беньяміна. При цьому її рот і губи, оброслі густим темним пухом, починають скидатися на курячу гузку. Рожеві й непристойні.
БЕНЬЯМІН (ухильно): Ет, погань.
ПАУЛІНА: Поганка?
БЕНЬЯМІН:. Та щось таке, як поганка. Якийсь собачий грибок...
ПАУЛІНА: Собачий грибок... О ні, ви не відберете в мене королівський титул... Ви ж назвали це фалос імпідікус.
Тітка квокче з жахом, майже захлинається квоктанням.
МАТИ (швидко «забалакує» неприємну ситуацію): Пане Беньяміне, грудку чи ніжку?
Беньямін, зніяковілий, потирає руки.
МАТИ: Вибирайте, будь ласка... рекомендую грудку...
БЕНЬЯМІН: По правді... ну тоді... ніжку, пані, хоча... і грудку теж...
ДІДУСЬ (який жбурляє позад себе обгризену ніжку): А я, пане, гузку, гузку ціную понад усе, а в гусці пупчик. (Дідусь отримує гузку, облизує її, цмокає, плямкає.)
Кухарочка порскає сміхом, прикриваючи рота рукою.
Беньямін сідає на стовбур дерева й обгризає ніжку, декламуючи водночас:
Я такий понурий, як в степу могила,
а такий самотній, мов на морі брижа,
і заблудлий, наче лист на бездоріжжі,
ніби вуж, що звився в черепі безсило[13].
Б’янка здригається, її пересмикує. Кухарочка порскає сміхом, закриваючи рота рукою.
БЕНЬЯМІН: Страшать мене тіні й злочини таємні. З раю ваблять співом крилаті Агури...
Кухарочка починає дивно посмикуватись і хихотіти.
МАТИ (суворо): Що це таке, кухарочко, ви захворіли?
КУХАРОЧКА (закриває собі обличчя фартухом): А бо.. а бо... як уже панич Беньямін щось повість... то всюсятися зі сміху можна... Агури...
ДІДУСЬ (смокче гузку): Пане.... воно таке м’якеньке, жирненьке, лагідне, ніжне, всі найкращі смаки в гузці, не в голові...
Тепер усі сідають їсти. Бик-Батько з Паном Феліксом — управителем. Бик-Батько має голову бика. Поза тим, він одягнений звичайно, «по-мисливському». Раз у раз порикує — сміється. Чути мисливські ріжки. Сонце поволі заходить. Червоне світло затоплює чорний ліс.
Картина 8