Б’ЯНКА: Паулінко... можна, я покладу тобі голову на животик... мені так млосно...
ПАУЛІНА: Тільки не притискай, бо я лопну.
Б’ЯНКА (торкається до живота Пауліни): Твій живіт надутий, як барабан.
ПАУЛІНА: А що, ти спала колись на барабані?
Б’ЯНКА: Ні, але так мовиться.
ПАУЛІНА: Мене роздуло, як корову після конюшини... що я таке з’їла?
Б’ЯНКА: Таж ти їси безперестанку, від самого ранку, ще й уві сні плямкаєш...
ПАУЛІНА: Я не німфа й не Ґоплана, які живляться поезією та водоростями.
Б’ЯНКА: Прочитати тобі, що я написала про заручини?
ПАУЛІНА: Така глиста, як ти, може жити на квіточках, під’їсть собі дві камелії-офелії, три туберози на обід, а на десерт лілію або котики з верби, як у тих поезіях... (Пауліна відригує.)
Б’ЯНКА: То я прочитаю тобі.
ПАУЛІНА: Читай... швидше засну.
Б’ЯНКА: Якщо так, то не прочитаю... (Тим часом витягає якийсь зшиток, за мить починає читати.) «Ми оселилися з тобою на дні озера, у храмі, золотому, наче дзвін, який ти розколишеш своїми плечима, потужними, немовби стовбури.... й здригнеться мертве серце... Серце дзвону, твоє серце тримати в долоні, мов настраханого птаха... Серце калатає і рветься від щастя... хочу нести тебе, мов дромадер леопарда, коли той учепиться іклами в парчу його горбатого тіла. Схитне пазурями твій дзвін мовчазний...». Тобі подобається?
ПАУЛІНА (невиразно): Иги...
Б’ЯНКА: «О, дзвонаре мого храму! Розколиши своїм бронзовим серцем дзвін мовчазний мого тіла, зі мною зійди на вершину Монблану, огорни мене полум’ям свого жадання... Ти чудовий, ти білий, смердючий, як соромітник безсоромний, зірваний у чорному лісі в ніч на Купала. Пробуди мене, пробуди, пробуди».
ПАУЛІНА (позіхає): Чудово.
Б’ЯНКА: Мені так холодно... можна, я прикладу щоку до твого животика... (Б’янка притуляє обличчя до її живота.) Який теплесенький!
Пауліна мовчить.
Б’ЯНКА: Який миленький цей твій атласний барабанчик... Можна, я поцілую його? Сьогодні твій пупчик випнувся, увесь, наче вишенька... Ти не вважаєш, що пупець — це дивна частина тіла... властиво, навіщо він потрібен?
ПАУЛІНА: Не знаю... врешті-решт, пупець, то, мабуть, не частина тіла — це ж не рука або нога.
Б’ЯНКА: А що?
ПАУЛІНА: Капшо... Що ти бачиш дивного у пупці?.. Мабуть, знову щось нафантазувала... Так по правді, ти брехуха й бачиш дулю з маком... Своїми видіннями можеш дурити пана Бенчика, а не мене.
Б’ЯНКА (обнімає Пауліну): Щоб ти знала, в твоєму животику шумить, буркоче, вуркоче, булькоче, переливається... так смішно...
ПАУЛІНА: Не притискайся, бо я тобі шептуна пущу.
Б’ЯНКА: Свиня.
ПАУЛІНА (сідає, відпихає Б’янку): Ах ти ідіотко... нехай мене краще вітри розірвуть, чи що? Коли я сама, то пускаю такі канонади, що й Валек не посоромився б...
Б’ЯНКА: Як ти можеш казати таке мені. Ти жорстока...
ПАУЛІНА: Галу-балу... мабуть, з тебе ластівки це виносять... зробили з нас порцелянових лялечок... у нас навіть кишок у животі немає... таж ти мусиш випускати зіпсуті гази, інакше лопнеш або дістанеш заворот кишок... ластівко, коли я випадково підслухала наших панів, які спали на полюванні в стодолі... то вони перділи, наче коні... і щоразу вибухали сміхом, як опісля найдобірнішого анекдоту.
Б’ЯНКА: Перестань.
ПАУЛІНА: І твій Беньямінчик був із ними... знаєш, Б’янко, я гадаю, що чоловіки не надто відрізняються від тварин... із нас зробили метеликів, ангеликів, але цікаво, як такий бик або огир наміряється запліднити метелика? Ми не маємо нічого, соромимся навіть власного тіла, а вони виставляють свої соромітники майже напоказ...
Б’ЯНКА: Ліно... прошу тебе...
ПАУЛІНА: Я поклялася самій собі, заприсяглася прахом нашої спільної матері, що колись у салоні під час бенкету або на танцях, або коли будуть музика й декламація, пердну, як парубок... а потім можу піти в монастир або сконати на місці... але нехай ці ду́рні побачать, що я така сама людина, як усі, а не Ґоплана з желе й веселки... у храмі мого тіла є гази.
Б’ЯНКА (плаче): Що ти вигадуєш? Таке... ти... я...
ПАУЛІНА: Бібіанно... ти? Плачеш? (Обіймає її.) Б’янко... люба моя, я не хотіла образити тебе, але мене деколи лють бере... я це казала не зі злості на тебе, а на них... Вони хочуть розлучити нас навіки, не зважають на наші почуття... Тебе віддають заміж, а мене замислили випхати з дому, нібито на якісь там курси... розпоряджаються нами, як телятами, качками... таж ми теж люди... нібито з любові до нас віддають наші тіла першому-ліпшому чоловікові, який просить нашої руки... та яка там рука, Б’янко, кажуть про руку, а думають про дупу... Нібито наше дівоцтво шановане... втовкмачують нам, що дівоча цнота — то найбільший скарб, а потім віддають ті скарби першому стрічному... оті всі святі мучениці-незайманки... візьми хоча б отих, яких ми граємо в театрику... свята Кристина або Аґата... їх смажать в олії, вони дозволяють врізати собі груди, ноги, язика і голову, але не зрікаються дівоцтва й віри... а ми при слові «дівиця» шаріємося, бо всі — від дідуся до Батька-Бика корчать при цьому слові дурнуваті міни... Не плач, Бі, краще поцілуй мене... бідолашна, холодна глисто... оце твій Беньямінчик збараніє, коли побачить...