ТІТКА (махає рукою): Алегорично... мій хлопче, треба чинити з цим квітом душі, щоб не зранити, не зламати... тут нема правил. (Сценою пробігає боса Дівка, за нею — Бик-Батько) То ти досі не кохав?
БЕНЬЯМІН: Так, власне, досі складалося, що я ще не кохав, хоча... я все це вкладав у поезію...
ТІТКА: Пора вже виймати... цей капітал почуттів...
БЕНЬЯМІН (зривається на рівні й починає декламувати):
Йду землею, плину в водах,
А чи сонце на погоду,
Чи то грім і блискавиця,
А чи світиться зірниця,
Чи то ніч, чи день урочий,
Чи скрізь ясно, чи зі тьмою,
Завжди тут переді мною
Ті великі чорні очі!
Ах! її очі!
П’ю я мед і п’ю полинну,
Рву і лілії, й тернину,
Сік чавлю я, та в напою
Ані сил, ні супокою;
Чи навколо простір грубий,
Чи реліквію цілую,
Завжди на устах я чую,
Дорогі з коралу губи,
Ах! її губи!
Дійсно справжня чарівниця,
Закляла світ в свої лиця,
В свої губи, в свої очі,
Вже й молитва не відстрочить;
Все лиш нею прагне стати,
Де не гляну — скрізь вона є,
Від тих чарів всяк конає,
Чи причину мусить взяти,
Ах! Лиш би взяти![18]
Через салон пробігає напівроздягнена Дівка, за нею женеться Бик-Батько, Тітка і Беньямін не реагують.
ТІТКА (за мить): Mariage blanc... Непорочний... шлюб...
Картина 10
Б’ЯНКА: Це наша остання спільна ніч...
Пауліна сидить у сорочці на ліжку й натягає на ноги високі чорні черевики. Встає, підсмикує сорочку, підходить до дзеркала.
Б’ЯНКА (стежить за нею поглядом): Що це ти за виставу влаштовуєш?.. Спиш у черевиках?
ПАУЛІНА: Це подарунок від дідуся.. для верхової їзди. А до комплекту він дав мені шпіцрутен... і лише просив за все це, щоб я взула для нього ці черевики або погралась би з ним у коника... я гадала, що ляжу зі сміху... він хотів заручитися зі мною...
Б’ЯНКА: Паулінко, ну як ти можеш робити такі речі?!
ПАУЛІНА: Таж я нічого не роблю... це він... просить мене весь час... руки обціловує.. він такий несміливий... ніби досі ще не кохав... варто мені при ньому хоч трохи розкарячитися на стільці, то він шаріється і ойкає, і так задивляється туди, ніби має видіння... що він там бачить... це не моя справа. Але «там» я не дозволю до себе торкатися... Деколи вдаю, що не відчуваю, як він кладе мені туди руку і раптом як ляпну його по лапі. Якось він навіть розплакався...
Б’ЯНКА: Як ти можеш, таж це смертний гріх.
ПАУЛІНА: Я нічого не роблю, навіть не ворушуся.
Б’ЯНКА: Тварини...
ПАУЛІНА: А ти як вийдеш заміж — то що? Що робитимеш? Будеш мак сіяти?
Б’ЯНКА: Бен присягався, що не торкнеться до мене.
ПАУЛІНА: Певно, що не торкнеться... але що ти собі думаєш, метелику... діти підуть... а щоб пішли діти, самець мусить встромити в тебе цей свій чоловічий орган.
Б’ЯНКА (затуляє вуха): Ні-ні-ні.
ПАУЛІНА: Так-так-так.
Б’ЯНКА: А цей член — він великий?
ПАУЛІНА: Як у коня...
Б’ЯНКА: То він не вміститься в мені.
ПАУЛІНА: У тобі, глисто, ледве голка вміститься, але справжня жінка... така, як кухарочка, має таку велику діру, наче хутряна шапка...
Б’ЯНКА: Я не можу виходити заміж... та він же проб’є мене наскрізь... уб’є.
ПАУЛІНА: Жінки часто вмирають від цього... але ти можеш оскопити його в першу шлюбну ніч.
Б’ЯНКА (біжить до Пауліни, обнімає її): Я боюся.
Дівчата лягають у ліжко... Лежать, обнявшись. При цьому Пауліна щось смокче або жує. Пауліна засинає. Б’є дзиґар. Б’янка вилазить із ліжка. Відчиняє шафу з білизною. Розкладає на канапі й на столику спіднє та постіль. Увесь свій «посаг». Включно зі скатертинами й серветками та ін. Б’янка бере в руки кожен предмет окремо... називає його й розриває. Порвану білизну складає на купу. Робить усе це пристрасно, проте систематично. Деякі предмети не піддаються, тоді Б’янка допомагає собі зубами. Розриває: три сорочки батистові денні: білу, рожеву й блакитну; три сорочки денні трикотажні й, відповідно, шовкові трусики; одну скромну комбінацію з рожевого шовкового полотна, оздоблену мереживом; одну, ще скромнішу чорну комбінацію, чотири нічні сорочки, кілька бюстгальтерів. Стомлена, сідає на канапі. За мить береться нищити постільну білизну. Їй важко розривати простирадла, рушники. Вони не піддаються. Виймає з-під подушки великі кравецькі ножиці. Систематично ріже все — одне за одним. У час тих дій прокидається Паулінка. Мовчки дивиться на Б’янку. Сидить на ліжку, без жодного жесту, у безруху. Б’янка не дивиться на неї, виконує свою роботу швидко, неначе в трансі, чітко, зосереджено. Тепер ріже ножицями скатертини білі на дванадцять персон. Пауліна, нажахана, лягає й ховає голову під ковдру. Б’янка завершує роботу. Склала потяте придане, перев’язала стрічками. Зачинила дверцята білизнярки на ключ.