Б’ЯНКА (голосно): Посаг нареченої.
Б’янка залазить у ліжко, накривається ковдрою.
Картина 11
Салончик. Меблі переставлено. Посеред меблів видно театральні декорації: срібні колони, трон, якесь шмаття, зброю, знаряддя тортур і т. ін. На канапі сидить Паулінка. Біля фортеп’яно стоїть Беньямін (награє одним пальцем весь час один і той самий мотив). На столику — срібний шолом римського легіонера, на підлозі валяються кольорові аркуші.
БЕНЬЯМІН: Хіба ніхто більше не прийде?
ПАУЛІНА: Б’янка зле почувається, вона лягла. Дідусь перепросився... врешті-решт, у першій картині він нам не потрібен... якось впораємося... Б’янці пообкладало язик... білий, мов сир.
Пауліна підходить до дверей, обертає ключ у замку й ховає його.
БЕНЬЯМІН: Може, нехай будуть відчинені?
ПАУЛІНА: Нізащо... ще зайде хтось непроханий, балакучий і зіпсує нам увесь сюрприз... адже наша вистава мусить бути цілковитим сюрпризом... Ви маєте свою роль?..
БЕНЬЯМІН: Я знаю її напам’ять.
ПАУЛІНА (оглядається навколо): Де знаряддя тортур? (Витягає дерев’яну пилу, якогось меча — все обклеєне срібним папером.) Я поки що заміню Б’янку й зіграю святу Февронію.
БЕНЬЯМІН: Я знаю роль Лізимаха... але не знаю, чи без Селенія...
ПАУЛІНА: Та обійдемося без Селенія, я вже казала вам, що дідусь сьогодні не може... я готова... поки що сідайте на канапу замість трону... починаймо!
БЕНЬЯМІН: Селеній, побачивши святу Февронію, таку статечну, зірвати з неї шати наказав...
Пауліна розщібає застібки і знімає блузочку... а за мить ще й спідницю.
Беньямін мовчить.
ПАУЛІНА (стає перед ним навколішки, складає долоні): О! Збережи мене в дівоцтві й чистоті, а з тілом учини, що твоя ласка, лише б душа моя дівоча заціліла...
БЕНЬЯМІН: Я мушу казати за Селенія?
ПАУЛІНА: Кажіть, за кого хочете. (Пауліна знімає нижню спідницю.)
БЕНЬЯМІН: Зірвіть із неї шати ці!.. Що ви робите, Пауліно?..
ПАУЛІНА: Ну ви ж бачите, хіба ні?.. Розстібніть мені, будь ласка, гачки... (Повертається до нього спиною.) Що ви там робите? Ви ніколи не розстібали?.. (Знімає бюстгальтер — прикриває груди долонями.) Що ви так витріщилися? Грайте роль, не впинайтесь так у мене.
БЕНЬЯМІН (невпевнено): Гей, розтягніть її (відкашлюється, глитає слину) й підвішайте на палях. Вогонь жаркий під сподом розкладіть.
Пауліна лягає на стілець, випинаючи сіднички в бік Беньяміна.
Беньямін мовчки вглядається в неї, «поїдає очима».
ПАУЛІНА: Що, вам заціпило?... О Боже... з вас кожне слово треба вичавлювати.
Беньямін мовчить, наближається до Пауліни ззаду.
ПАУЛІНА: Що ви там робите?.. Ах, хоч би я невинність зберегла і чистоту свою, а муки і вогонь мені байдужі... бо для мене — небо...
БЕНЬЯМІН (сахається): Тепер знову була репліка дідуся, тобто Селенія: «Шмагати її різками!».
ПАУЛІНА: Вони стоять за шафою, посріблені.
Беньямін удає шмагання. Легенько б’є Пауліну по спині.
ПАУЛІНА: Будь ласка, сміливіше й по сідничках.
Беньямін б’є її по сідничках.
ПАУЛІНА (співає): Різками мене шмагай,
тіло припали вогнем,
нехай січуть мечі,
олія хай шкварчить,
все ж, Селенію, мосьпане,
не вклонюся я Діані!
о ні! ні! ні!
о ні! ні! ні!... (За мить.)
Тепер Ваша черга.
Беньямін сідає на канапу, витирає лоба хустинкою. Важко дихає.
БЕНЬЯМІН: Вогнем палити груди та живіт!
Пауліна підводиться зі стільця, стає перед Беньяміном.
БЕНЬЯМІН (не підводячи голови): Відрізати її дівочі перса!
ПАУЛІНА (бере його руку — й дотикається нею своїх грудей):
А я, нехай напівжива,
подячні мовлю вам слова!
Бо не займали ви, кати,
моєї чистоти...