БЕНЬЯМІН: Відріжте язика її, хай не базікає.
Пауліна показує — нібито зі злістю — язика Беньямінові.
БЕНЬЯМІН: Але... це...я... (Стогне.)
ПАУЛІНА: Ви забули про язик?
БЕНЬЯМІН: Повісити на дереві це непорочне стерво!
ПАУЛІНА (здіймає руку вгору, демонструючи пахви, порослі волоссям):
Оце мойого тіла храм —
його на глум тобі віддам,
та душу праведну на страм
я не віддам.
Щось тут не клеїться? Як ви гадаєте? Мабуть, у Б’янки щось не склалося з тим храмом... у мене аж язик не повертається...
БЕНЬЯМІН: Ні... ні... Ліно... те, що ми тут робимо, оця, так би мовити, репетиція, це не гідне нас... і стосовно моєї нареченої... усе ж таки ми зайшли занадто далеко...
ПАУЛІНА (сідає Беньямінові на коліна й затуляє йому рота рукою): Бідолашний Лізимаху... бідолашний, устократ бідолашніший пане Беньямін... Ви ще не уявляєте, що на вас чекає. Я знаю Б’янку змалку... ні її душа, ані ду... я хотіла сказати, тіло... ми не маємо таємниць одна від одної... Б’янка часто прокидається зі страшним криком... вона каже, що вночі у неї вливається вода крізь усі отвори... постійно прибігає до мого ліжка, бо в неї холодні руки й ноги... вона холодна та спітніла, як дохла жаба...
БЕНЬЯМІН: Ліно... як ви можете... вона так вас любить...
ПАУЛІНА (кричить): Вона?! У неї глисти! (Зістрибує з його колін, несподівано підбігає до дверей, прикладає пальця до губ.) Цить! Цить! Тихше... здається, там хтось є за дверима... (Зазирає у замкову щілину.) Здається, дідусь підглядав за нами... (Застібає бюстгальтер, надягає нижню спідницю, блузочку й таке інше. Водночас Беньямін каже.)
БЕНЬЯМІН: Замовкніть, будь ласка... ми відкрили одне одному свої душі... Б’янка відкрила мені навстіж храм своєї душі...
ПАУЛІНА: Дурень... а Б’янка сказала вам, що вона має... що не має...
БЕНЬЯМІН: Що? Ви зіпсована до нутра кісток... аж до самого нутра...
ПАУЛІНА: Якраз навпаки... У мені все прекрасно... запитайте в дідуся.
БЕНЬЯМІН: Будь ласка, припиніть це... ну що ще? До чого тут дідусь?...
ПАУЛІНА: Якщо ви бажаєте... то вона має, а насправді не має, але я чула, як тітонька казала мамі, що ви ще досі не кохали.
БЕНЬЯМІН: Панно Пауліно! А радше Мессаліно... я... я просто не йму віри своїм вухам... що з цих усточок... такі слова.
ПАУЛІНА: Еге ж, із цих... Б’янка має лише одну дірочку... ще десять років тому ми гралися з Еразмиком...
БЕНЬЯМІН: З ким?
ПАУЛІНА: З Еразмиком, це померлий Б’янчин братик... ми грались, як усі діти, в лікаря... у мене вже тоді можна було застромити цілий палець, а в Б’янку ледве оцей мізинчик. (Пауліна показує мізинця Беньямінові.) Він мало не зламався, а живіт у Б’янки повен білих хробаків... дупця холодна, як крижана бурулька... Бідолашний Лізимаху, ви ще відморозите собі члени в ліжку... (Підходить до дверей і відчиняє їх ключем. Пауліна вже одягнена. Беньямін, занімілий, стоїть біля вікна... Пауліна виходить із салону.)
БЕНЬЯМІН (біля вікна): Аспазія... Мессаліна... Вагіна... просто на голову не налазить...
До салонику обережно заглядає Дідусь. Тримає якийсь пакунок або коробку.
ДІДУСЬ: Доброго дня, а чи тут не було малої Паулінки?
Беньямін мовчить.
ДІДУСЬ: Казала, що чекатиме мене тут... на репетицію.
БЕНЬЯМІН (не обертаючись): Репетиція вже була.
ДІДУСЬ: Отак підманула мене... шельма... вертихвістка, пане, але золоте серце... розвинена над свої літа, а не казала, куди йде... до саду?... А може, до Б’янки?.. Що це з вами таке?
Беньямін мовчить.
ДІДУСЬ: Божа воля і скрипка... і куди її знову понесло?.. Наче дзиґа, пане, вертиться, крутиться...
Дідусь виходить.
БЕНЬЯМІН (стоїть спиною до глядачів. Притискає обличчя до шиби, за мить каже сам до себе):
Містичні рожі падають у морок,
в беззоряні й темнаві просторіні.
Невпинно манить їхній чар суворий
у придолинки, від туману сині.
Музика.
Картина 12
У зміненому світлі. Ця сцена «реалістична», проте нереальна. Музика. Стіл, накритий білою скатертиною, оздоблений гірляндами. Сервіз на дванадцять персон. Кришталь. Весільні гості. За столом сидять усі персонажі, які грали в попередніх картинах. Актори видають химерні голоси та звуки, патякають, що їм слина на губу принесе... промовляють голосами свійських і диких тварин... плямкають, сьорбають, гикають, погиркують, порикують, виголошуючи тости. Дехто з гостей мають маски на обличчях. Носи чоловіків скидаються за формою на статеві органи (різної довжини й кольору). Ці носи-фалоси звисають над тарілками... Дідусь, напр., мокає довгого поморщеного носа в якийсь соус. Лише в Бика-Батька ніс задертий догори, твердий, нібито в стані ерекції, Батько стоїть із келихом у руці й погиркує. Обличчя Тітки поросле пухом, вона квокче, наче курка, однак це квоктання сповнене значень («промовляє»). Усі періодично нерухоміють, голоси змовкають. За кілька (або кільканадцять) секунд усе повертається до життя. Єдине зрозуміле слово, яке вигукують раз по разу весільні гості — це «Гірко!». Музика. Весільні гості виходять. Б’янка і Беньямін сидять на протилежних кінцях столу. Проголошують свої монологи, не звертаючи уваги на «службу», яка зіставляє квіти й свічники на підлогу, виносить стільці та стіл. Служба вносить широке «подружнє ложе». Салон перетворюється на спальню. Кухарочка і Дівка увихаються, приносять постіль, розкладають подушки, простирадла, накриття. Розгладжують, поправляють, вирівнюють. Щось показують одна одній на мигах і виходять. Ложе, немов катафалк, оточують квіти й свічки.