УВАГА: стіл можна не виносити. Кухарочка і Дівка розкладають матраци й подушки, простирадла, накриття на столі. Перетворюють стіл на подружнє ложе. Потім залазять попід стіл, де ще раніше сховалася Тітка.
Б’ЯНКА: Що тобі снилося, Беньяміне?.. Твою голову скроплено арабськими пахощами, туніку виткано з найтоншої сидонської вовни, на скронях — трояндовий вінок, а ті скроні спираються на жіноче лоно... однак не матері й не сестри, навіть іще не коханки твоєї... Беньяміне, ти можеш збагнути цю мить, якої жінка ще не є твоєю коханкою, а вже кохає і кохана?.. А чи бачив ти таку жінку — жінку прекрасну — палку в пристрасті — святу в духу своєму? На її чолі така могуть думки, що вона могла би вершити долі Афін — а на її устах такі розкоші — а в її погляді така привабність, палка й прониклива... Чи вона снилася тобі? Її очі, якщо їх потупить, це полум’я надії чи споминів, надто яскраве, отож приховане — її рум’янець — це кров, це життя, що струмує з переповненого тіла назовні... а її кохання... повір мені, брате, такі жінки є... і ти можеш зустріти якусь із них і можеш запрагнути померти в її обіймах, щоб потім не бути.
БЕНЬЯМІН: Ти моя — і я щасливий!
Гей, музики, танці, співи,
Гей, бокали й пугарі!
Ви́на, піняві й старі,
Хай шумлять, рікою плинуть!
Пиймо втіху, пиймо вина, —
Час летить, смерть назирці, —
А чи буде щось по ній —
Знають лиш старі ченці!
А для нас — життя уповні,
Шал і пестощі любовні.
У каміні палахкотить вогонь. Над каміном — велике дзеркало. Відбиває неспокійне рухливе світло. Це світло пропливає крізь кімнату, немов ріка. У час монологу Б’янки Беньямін роздягався — поволі, проте систематично. Він робив це непомітно, ніби хотів приховати від Б’янки ці нормальні, втім, непристойні дії. Почав від комірця, від шпильок. Б’янка лежить на ложі, наче в труні. Повіки опущені, але вона спостерігає за цим «роздяганням чоловіка». Коли Беньямін хоче стягнути шкарпетку з лівої ноги, Б’янка глумливо всміхається. Її б’є дрож (обридження, перестраху).
Б’ЯНКА: Бене... одягнися.
БЕНЬЯМІ:. Я кохаю тебе, Бі...
Б’ЯНКА: У мене сьогодні «мензіс», і це твоє роздягання позбавлене сенсу... не нюхай мене! Одягнися. Натягни штани. (Беньямін одягається. Навіть припинає комірець.) Не торкайся до мене.
Беньямін сідає на край ліжка.
Б’ЯНКА: Мої ноги зрослися... від ступнів аж до пупця мене вкриває холодна риб’яча луска... Бене... в твоєї обраниці риб’ячий хвіст замість ніг... знаєш? Я сирена... ти одружився із сиреною... з химерою. Глянь! У мене голова левиці, тіло кози і зміїний хвіст...
БЕНЬЯМІН: Ти стомилася, моя бідна мишко, в тебе вологі, спітнілі лапки... Боїшся?
Б’ЯНКА: Чуєш, як мої сестри-сирени ваблять мене, намовляють?
БЕНЬЯМІН: Я кохаю тебе.
Б’ЯНКА: Ляж біля мене... не торкайся до мене... скажи, що ти кохаєш у мені? Обличчя... ніс... губи... волосся?.. Стан? Про що ти думаєш? Про груди, сіднички. Бене... ти вже кохав колись? Фізично?.. Ти спиш? Чому не відповідаєш? Вдаєш, що спиш? (Дзиґар вибив годину.) Пам’ятаєш, у чому присягався мені в чорному лісі? Про що ти думаєш тепер?
БЕНЬЯМІН (сонний): Про тебе...
Б’ЯНКА: Про що ти думав, коли скидав штани, піджак і комірець?
БЕНЬЯМІН: Не знаю...
Б’ЯНКА: Ти знаєш... і я знаю... не клади мені голову на груди, я під пахвами пахну козою... не хочу, щоб ти відчув мій запах.