це почалося 28 вересня 1992 року
(а нині в нас субота, 7 листопада)
а почалося так:
я сказав (собі)
«від завтра я змінюся»
і справді «якийсь Голос»
мовив
«чому від завтра
змінися нині»
завжди є дві можливості
можна змінитися на краще
або на гірше
звичайно я хотів
змінитися на краще
але я не змінився
замість щоб читати «Короля-Духа»
переглядав «Династію»
замість щоб мислити про спасіння душі
читав газети
мені здається
що я вже не змінюся
до кінця життя
бо вже перші дні
літа 1993 року
а я... (але це вже моя таємниця)
На сцені лікарняний візок. У візку сидить Герой І, уже дуже старий, у нього довга борода. Біля візка — переносна крапельниця, Герой може брати її із собою, коли підводиться. На відстані півтора метра від візка стоїть ліжко. В ліжку лежить Герой ІІ, накритий ковдрою, лише висунув одну руку, біля його голови жіноча нога (боса, з нігтями, покритими червоним лаком.) З-під другого кінця ковдри вистає нога Героя ІІ й деколи з’являється жіноча долоня (рука) — на ній можуть бути персні.
На сцені стоять опудала псів, які гавкотять. Пси беруть участь у всіх (майже) сценах.
Обабіч візка стоять батьки. Перемовляються над головою Героя І.
Біля ліжка Героя ІІ також стоять батьки. Батько «в головах», Мати — «в ногах» Героя ІІ. Пси перестають гавкотіти. Тихо, але виразно лунає пісня Фоґґа «Перший сивий волос».
ГЕРОЙ І: Це моя рука. Я ворушу рукою. Моя рука. Мої пальці. Мій палець! (Розглядає палець). Ага, як воно там було?.. Моя жива рука така слухняна. Робить усе, що стрілить мені до голови (чухається). Це в нас великий палець, а це вказівний, а це середній, але як називається отой, менший від середнього, біля мізинця... не пригадую... моя голова... Ага! Сердечний, сердечний... мій сердечний палець...
ОНУКА (в джинсах і спортивній куртці): Дідусю! Розкажи мені про війну, дідусю. Бо ми мусимо написати твір про те, як орден хрестоносців блукав по коліно в крові північного язичництва.
ГЕРОЙ ІІ (гладить жіночу ногу): Це моя рука... моя нога, моя ніжка... мої пальчики на ніжці.
Мати й Батько розмовляють «театральними», штучними голосами, «проживають текст».
МАТИ ІІ: Не тримай руки під ковдрою, це негарно й нездорово.
БАТЬКО ІІ: І що з нього виросте, коли він буде так довго вилежуватися. Вставай! Хлопче!
МАТИ ІІ: Йому сорок років, а він усього лишень депутат Сейму...
БАТЬКО ІІ: Дупутат!
Тут батьки розмовляють звичайними голосами. Мати бере «пестливий» тон.
У ногах Героя І сидить Онука.
ОНУКА: Дідусю...
ГЕРОЙ І: Що?
ОНУКА: У мене, здається, СНІД.
ГЕРОЙ І: Ну то й що? У мене теж.
ОНУКА: Дідусю...
ГЕРОЙ І: Що?
ОНУКА: Може, ми з тобою закладемо фонд?
ГЕРОЙ І: Фонд?
ОНУКА: У мене вже є номер рахунка в Ощадкасі. Слухай уважно: 1, 2, 3, 8 дроб 2, 3, 4, 5, 7, 1, 8, 9, 12. Повтори.
ГЕРОЙ І: Що? 2, 3, 8, 1 дроб 12, 9, 7, 6, усе, що через дроб, я опускаю або заокруглюю.
З’являється Скін.
БАТЬКО І (до Матері І, «над головою» Героя І): Кажу тобі, він робить усяку гидоту під ковдрою. Сам із собою.
ОНУКА: Дідусю? Хто тобі більше подобається: скіни чи панки?
ГЕРОЙ І: Що? Що це таке? Оце?
ОНУКА: Він скін. Це мій Хлопець.
ГЕРОЙ І: Що-що? Так коротко підстрижений — це скін?
Скін забирає шапку в Героя І.
ГЕРОЙ І: Він забрав у мене шапку!
СКІН: Утю-тю! Біла раса не загине, зігу-зіг!
ГЕРОЙ І: Він що, захрип?
СКІН: Я хочу її... просити руки.
ГЕРОЙ І (Онуці): Покажи руку. Не ногу. Це зарано. Дай руку...
МАТИ І: Дурниці! Адже там ще хтось лежить під ковдрою. Здається, це Жінка.
БАТЬКО І: Ти здуріла! Семирічний хлопчик.. Вчора він поцупив у мене злотий... Я з нього шкуру здеру! А ще він виїдає цукор із цукорнички.
Ситуація між Героєм І, Онукою та Скіном.
МАТИ І: Таж у нього засідання. Доповідь і співдоповідь!
БАТЬКО І: Він украв у мене злотий. Якби він сказав: «Татусю, дай мені злотий, я хочу щось купити собі», — я дав би. Його варто покарати!
СКІН: Я хотів просити її руки. Благословення!
ОНУКА: У тебе було важке дитинство?
ГЕРОЙ І: Що?
МАТИ І: Тихше! Він спить.
БАТЬКО І: І в кого він удався?
МАТИ ІІ: Зігото моя! Золота моя! Люба Зіготко! Зігу-зігу, зіг!
Люляй-люляй, мій маленький,
Ти ж моя дрібното, Зігото...
Скільки ж це турботи... бідне серце матері!..
ГЕРОЙ ІІ (встає з ліжка): Дякую тобі, що виносила мене, мамо, дякую (цілує їй руки, стає навколішки.) Дякую, що не вбила мене якимсь потворним знаряддям, — спицями, якими ти плетеш шалі й панчохи, або коцюбою, (звертається до публіки) хто тепер знає, як виглядає коцюба, ну, хто?! (Грізно.) Хто? (Знову стає навколішки.) Дякую тобі, що не позбулася мене за допомогою щипців для горіхів... А цей (показує вказівним пальцем на Батька), цей Ірод! Цей убивця намовляв, щоб ти усунула мене, вишкребла... Егоїст. Сам хотів наминати сиров’ялені краківські й литовські ковбаси, пити наливку... й кошерне пиво...