Між двома картотеками

Однак повернімося до респондентів. З-посеред 80 аж 47 не стикалося з Ґомбровичем у час навчання, 71 не аналізувало на уроках «Фердидурке». Дослідження 1990—1991 років потверджують той факт, що більшість студентів польської філології, незважаючи на локацію університету і його репутацію, читають Ґомбровича винятково до іспиту, а не в час лекцій або семінарів.

Із 80 опитуваних лише 35 бажають бачити «Фердидурке» в школі як обов’язковий твір у повному обсязі, 23 погоджуються на фрагменти, 32 вагаються або відмахуються від складного тексту. Відчуваються глибоко прихований страх перед роботою над романом, переваги розрахунку над амбіціями, розваги над уявою, дріб’язковості — над пристрастю відкрити для себе те, що складне. Чути голоси (мабуть, слушні), що кни́жки немає в бібліотеках, що рівень учнів у технікумах і професійних ліцеях занадто низький, аби зрозуміти щось у Ґомбровича.

Отож Пімко й Поганка не для Пімки і не для Поганки? Хтозна, чи не варто — з огляду на опитування, погодитися з думкою, що Ґомбрович може бути лише факультативним письменником для школи.