Я повертаюся до Вільяма.
— Я навіть поговорив із детективом, який це розслідування проводив.
— З Корманом?
— Так. З ним.
— Він перестав відповідати на мої дзвінки багато років тому.
— Гадаю, він опустив руки…
Я раптом розумію, що не знаю, що ще додати.
— Він звинувачував мене? — питає Метіс. — Натякав, що з Крісом це сталося, бо його батько працював на гангстера?
В яблучко.
— Тільки іншими словами.
— Він поклав перед вами теку і сказав, що я комптонський Аль Капоне?
— Я б сказав, що радше Пабло Ескобар.
Метіс киває, потім повертається до Вільямса.
— Скільки разів нас перевіряли?
— Дев’ять, — відповідає він. — І жодного разу не висунули звинувачень.
— А скільки рейдів на нас було?
— П’ять.
— Хоч раз порушили справу?
— Так. Один раз.
Вираз обличчя Метіса раптом змінюється.
— Що?
— Порушення санітарних норм. Ваша кузина Стейсі клала сире м’ясо на прилавок. Прикрили.
Метіс підіймає руку, жартома заперечуючи почуте.
— Що ж, значить, я таки винен у тому, що взяв свою дурнувату кузину керувати бургерною, якій вона не дала ради.
Я усміхаюся. Чудова вистава. Він точно принагідно виконував її перед політиками, знаменитостями й багатими друзями в «Сохо-хаузі».
На цю оду про невинуватість я не куплюся, позаяк він уже встиг добряче продемонструвати свій інтелект. Ясна річ, що копам, які звикли хапати за зад бандюків без середньої освіти, упіймати такого Метіса буде вкрай тяжко.
Може, він зав’язав, а може, й ні, та я певен, що від більшості давніх справ він таки відійшов і тепер навіть кроку не робить без свого адвоката.
Коли той головоріз сфотографував мене і сказав охоронцю, що я не коп, мені все стало зрозуміло. Людина, якій стає розуму користуватися фотографіями з бази даних офіцерів поліції, завжди буде на кілька кроків попереду.
Та це мене ніяк не турбує. Єдине, що мене цікавить, чи причетний він до викрадення Кріса. Рештою нехай переймаються Корман і поліція Лос-Анджелеса.
— Я проводив кілька досліджень, — кажу Метісу, — і натрапив на статистику, за якою про більшість викрадень не повідомляють, тому що вони пов’язані з наркотиками. За версією Кормана, Крістофера міг викрасти один з ваших затятих ворогів. Можливо, щоб підібратися до Вільяма. А може, щоб вас налякати.
Метіс стишує голос.
— Я схожий на наляканого? Дозвольте у вас дещо запитати. Чому ви тут?
Він піднімає руку, перш ніж я встигаю відповісти.
— Я не про допомогу Вільяму. Я маю на увазі, чому ви зараз розмовляєте зі мною, а не лежите мертвий десь у Монтані?
Він явно встиг поговорити з Вільямом.
— Справжня причина? Бо той виродок забрав людину, яка мені небайдужа.
— Якийсь двометровий гігант із забитого села, що вбив сімох копів, збирався зашкодити близькій вам людині, от ви його й прикінчили. Як ви гадаєте, що зробив би я, той, кого кличуть гангстером, якби хтось спробував мене залякати чи зашкодити моїм близьким? Гадаєте, наступного дня про це не писали б газети?
— Я розумію, до чого ви хилите. Якщо, звісно, це не ваших рук справа.
— Моїх? — він недовірливо дивиться на Вільяма. — Навіщо це мені?
— Чому Крісова мама зараз не з нами?
Я помічаю, як напружуються м’язи на шиї Метіса. Вільям робить глибокий вдих.
Метіс пильно дивиться мені в очі, але нічого не каже.
— Метіс тут ні до чого, — виправдовується Вільям. — Абсолютно ні до чого. Чому ви взагалі про це згадали? Ви не маєте права так казати.
— Це підло, друже. Справді підло, — відповідає нарешті Метіс.
Може, я вже на півдорозі до печі в автомайстерні, та щоб підтвердити свою теорію, маю отримати ще одну реакцію.
— Про що писали в газетах наступного дня після того, як її і ще двох людей було вбито? Кому зі своїх ворогів ви завдали удару?
Довга, незручна мовчанка. Нарешті він відповідає:
— Ми помстилися.
Лайно. Він убив її, і Вільяму це відомо. Краєм ока я помічаю болісний погляд.
Я роблю глибокий вдих.
— Скажу прямо. Я не коп. Я науковець. Я шукаю моделі. Вільям з’явився на моєму порозі, бо хотів, аби я дізнався, що сталося з його сином. Це єдине, до чого мені є діло. Я хочу знати, хто забрав малого. Хочу знати, чи ця людина досі на волі.
Метіс намагається прочитати емоції на моєму обличчі, його погляд напружується. Він киває, потім простягає мені свою руку.
— І я також хочу, щоб ви його знайшли.
Розділ 15. Батько
Вільям сидить навпроти за столиком у барі, де я точно єдиний білий відвідувач. Утім, здається, всім начхати.
— Нам із Брендою тоді геть дах зривало. Я вживав. Вона вживала. Це диво, що Кріс виріс таким хорошим хлопчиком. Дитина сама себе виховала. А тоді...
Я підіймаю руку.
— Без образ, але я не мушу й не хочу знати, що сталося з вашою дружиною, якщо це не пов’язано зі зникненням Кріса.
На його обличчі читається образа. Він хоче у чомусь мені зізнатися. Хоче, щоб я спробував зрозуміти. Є лиш одна проблема: я не повірю в жодну з версій, де він виглядатиме безневинним ангелом.
— Я лиш хотів сказати, що Метіс…
Я перебиваю його.
— Метіс — соціопат особливого типу.
— Ви його не знаєте. Він чудова людина. Фінансував громадські центри. Останню сорочку віддасть, як треба буде.
— Хіба якщо ви самі її в нього заберете. Слухайте, можете переконувати себе у чому завгодно, та насправді ви чудово розумієте, який він. У цю мить він батько року, а за хвилину зробить когось сиротою.
— Ви не розумієте, як це — зростати на вулиці.
— Не розумію. І він теж ні. Метіс із багатої сім’ї. Тут він опинився, бо знав, що може відкрито коїти все, про що мріяв. І це сходитиме з рук.
Вільям хитає головою.
— Ви судите…
— Нікого я не суджу. Хіба я сказав неправду? Метіс не схожий ні на вас, ні на мене. Це особливий вид соціопата. Такі стають чудовими політиками. Він змушує повірити, ніби любить вас, доки ви не стаєте йому на заваді. А тоді намахує й запевняє, ніби ви самі у всьому винні.
— Вам це відомо з власного досвіду?
— За минулий рік я витратив чимало часу, намагаючись зрозуміти, як мислять такі люди. Є навіть гени, які корелюють із харизмою. Деякі з них компенсують відсутність емпатії. Змушують відчувати, ніби піклуються про вас більше, ніж будь-хто інший, а насправді ви для них — порожнє місце.
— То для вас це все — просто гени?
— Ні. Не завжди. Гадаю, іноді можна самому навчитися.
Наприклад, переконати себе, що працювати на вбивцю своєї дружини — нормально.
Вільям ледь помітно киває.
— Та ви не думаєте, що він якось пов’язаний з викраденням Кріса?
— Не думаю. Принаймні не безпосередньо.
— Тобто?
— Джо Вік обирав жертв. Багато з них були самотніми наркозалежними дівчатами.
— Як Лонні Франклін? Безжальний Сплюх?
— Так. Легка здобич.
Вільям схрещує руки на грудях, захищаючись.
— То мій син був легкою здобиччю?
Не знаю, як це ще донести.
— Батько Крістофера працював на відомого наркобарона, який, за чутками, заради помсти вбив Крістоферову матір. В очах поліції ви, народ, маєте вкрай заплямовану репутацію. Шукаючи Крістофера, копи ледь мізинцем поворухнули, позаяк були впевнені, що він попеліє десь на дні однієї з Метісових печей. Вони розуміли, що ніколи не зможуть цього довести, тож подальшими пошуками не переймалися.
— Ви безсердечний сучий син. Метіс принаймні не змушує людей почуватися лайном.
— Це щоб ножа можна було встромити непомітно. Я чесний. Я ніколи не бачив вашого малого, та з ваших розповідей він мені сподобався. Я втратив людину, що виявилася ближчою, ніж здавалося. Я шукав Віка не тому, що він загрожував дорогій мені людині. Я зробив це, бо він забрав у мене того, з ким я так і не став близьким. Я знаю, що таке провина. Мені знайомий біль. Але в моєму розпорядженні єдині ліки — невідступна чесність.