Вільям починає говорити, та я спиняю його помахом руки.
— Я можу брехати, вдаючи, ніби ваше минуле не має значення. Але це не так. Ми обидва розуміємо, що ваша дружина гралася з вогнем. Я ні в якому разі нікого не засуджую. Не мені пробачати вас чи змушувати відчувати провину. Єдиний монстр, яким я переймаюся, — той, що забрав Крістофера. І не через те, що він зробив, а через те, що може робити зараз.
— Гадаєте, він досі цим займається?
Я киваю.
— А навіщо йому зупинятися? Він зрозумів, як можна уникати уваги копів. З цього я й почну. Корман чомусь віддав мені стос папок зі справами зниклих дітей. Гадаю, йому щось відомо. А ще, підозрюю, він вірить, ніби викрадач досі на волі, бо знайшов сліпу зону Кормана й інших копів.
— Сім’ї типу нашої.
— Так. Невидимки.
Вільям робить великий ковток пива, не зводячи з мене очей.
— Досі засуджуєте мене.
— Я допоможу дізнатися, що сталося з вашим сином. Яке вам діло, що я собі думаю?
Вільям хитає головою.
— Я лиш хочу сказати, що Метіс розумний. Дуже розумний. Він міг би нам допомогти. Варто лиш попросити.
— Я особисто планую триматись від нього якнайдалі.
— То ви гадаєте, що змогли обійти увесь його шарм?
— Ні. Не зміг. У тім-то й проблема. Інтуїція каже, що він має мені подобатись. Раціональна частина мозку підказує, що варто звернути увагу на очевидне. Ваш бос — шахрай і…
— Я шахрай, — додає він.
— Але не дітовбивця, — я цокаюся з ним своїм пивом. — Доп’ємо й одразу до справи. Ми його знайдемо.
Розділ 16. Зовнішні зв’язки
Справи Кормана — не просто випадково відібрані звіти про зниклих дітей. Це тяжкі випадки, де майже немає доказів, позаяк діти походили з неблагополучних сімей. Часом, коли поліція поверталася по додаткову інформацію, сім’ї похапцем покидали свої домівки.
Принаймні половина справ стосувалася родин нелегалів. Аж моторошно стає від думки, про скількох викрадених дітей не заявляють, позаяк їхні рідні бояться розмовляти з владою. Навіть уявити не можу, який це кошмар — не йти в поліцію, бо тобі надто боязко.
Я вводжу дані до «Предоксу» й отримую фіолетову смугу, що розтягнулася на мапі міста, вказуючи на зони, де може працювати хижак. Таку ж мапу я б отримав, якби завантажив записи місць, звідки найчастіше дзвонять у Мексику й країни Центральної та Південної Америки.
Вирішую почати з точки, що розташована найближче до місця зникнення Крістофера, і просуватися назовні.
Рік тому бабуся Раяна Перкінза заявила до поліції про його зникнення. Хлопчик вийшов зі школи після занять у групі продовженого дня, але додому так і не повернувся.
У поліційному рапорті згадувалося, що його батько на волі й має певні проблеми з опікою. У пізнішому рапорті Кормана вказано, що на час викрадення батько перебував у окружній в’язниці в Гендерсоні, штат Невада. Отже, в цій справі все не так просто.
Коли я заходжу до громадського центру, мене вітає приємна літня жіночка. Вона розкладає на столи розмальовки, чекаючи дітей.
— Вітаю, молодий чоловіче. Чим я можу вам допомогти?
— Добридень. Мене звуть Тео Крей. Я розслідую кілька випадків зникнення дітей.
Її обличчя враз робиться сумним.
— Мати рідна. Ви про Летроя?
— Летроя?
Я звіряюся зі своїми записами.
— Хто такий Летрой?
— Він зник три тижні тому. Я дзвонила додому, та ніхто не відповів. Коли звернулася до поліції, мені повідомили, що його матір заарештували. Але бабуся гадки не мала, куди подівся Летрой. Гадала, що його могли забрати соціальні служби.
Господи боже. Що за безлад.
— Взагалі-то я тут з приводу Раяна Перкінза.
— Раяна Перкінза?
Я показую знімок хлопчика. Його було зроблено з відстані, тому очі у Раяна червоні, а риси обличчя роздивитися важко.
— А, цей. Хіба він не поїхав зі своїм батьком?
— Схоже, що ні.
— Господи…
Вона кладе руку на серце.
— Стільки дітей приїздить і виїздить із району. Дуже складно за всіма прослідкувати.
Серйозно? Двоє зниклих безвісти в одній групі продовженого дня для неблагополучних сімей? Гадаю, своє дитя я б скоріше відправив на вулицю.
Тримай себе в руках, Тео. Це місце тому й існує, бо дітей з неблагополучних сімей життя кидає то туди, то сюди. І жіночка робить усе, що в її силах, забезпечуючи їх стабільним прихистком.
— Можете щось розповісти про цих двох хлопців? Вони були знайомі?
— О, ні. Летрой Едмундс пробув у нас не більше тижня. Талановите хлоп’я. Чудово малює. І страшенно ввічливий.
Вона підходить до шафки й відмикає її.
— Він лишив її в нас. Дивно. Це була його улюблена. Просив потримати її в себе. Здається, мати звикла продавати його речі.
Передає мені фігурку Залізної людини. Досить затерту. Я роблю декілька знімків і повертаю іграшку.
— Чи пам’ятаєте ви про Летроя ще щось? Його забирав хтось, окрім матері чи бабусі?
— Ні. Це відкрита програма, тож у нас немає такого контролю над дітьми, як у школах.
— А як щодо Раяна Перкінза?
— Не думаю. Я намагаюся стежити за малечею.
— Не сумніваюся. Дітям пощастило, що за ними наглядає така людина, як ви.
Я роздивляюсь яскраву кольорову кімнату, і очі спиняються на чорній стіні з малюнками. Підходжу ближче.
Здебільшого це невміло зображені супергерої. Багацько зелених Халків. Гігантські роботи і любовно намальовані коти та собаки. На деяких малюнках бачу ідеалізовані версії сімей, де всі тримаються за руки.
Один малюнок особливо вирізняється на тлі решти. Це чорна фігура з мішком з іграшками. Нагадує химерного Санта-Клауса. Нахиляюся, щоб краще роздивитися.
— О, то ви знайомі з роботами Летроя? — питає жіночка.
— Перепрошую?
— Це малюнок Летроя. Невеличка міська легенда, так би мовити.
— І що ж це за легенда?
— Про Іграшкового Майстра, який нібито їздить на великому «Кадилаку» й роздає хорошим хлопчикам та дівчаткам іграшки.
— Звучить мило.
— Так, справді. Але другий малюнок я лишити не дозволила.
— Чому?
— Він здався мені… неприємним. На ньому зображено, що Іграшковий Майстер робить із поганими хлопчиками та дівчатками.
Не знаю, скільки часу я простояв нерухомо. Очуняв лиш від її слів:
— З вами все добре?
Розділ 17. Сигнал
Заступниця директора Ґарвінської початкової школи веде мене коридором і киває на двері бібліотеки.
— У нас дуже гарна репетиторська програма. Навідуються діти з Каліфорнійського університету і допомагають місцевим школярам із домашніми завданнями.
— Це просто чудово, — відповідаю я, зиркаючи на бібліотеку і вдаючи цікавість. Діти сидять за столами, а вчитель зачитує їм уривок із книги.
Міс Доусон — приємна жінка, яка пишається своєю школою та її впливом на учнів із непростим минулим.
— Кажете, ваша донька навчається в четвертому класі? Міняти школу посеред року може бути складно, але ми часто маємо справу з подібними випадками. Вона швидко знайде нових друзів.
— Сподіваюсь. У Ґрейсі є певні вади. Та на поведінку вони не впливають.
Доусон киває, розуміючи, що я маю на увазі. Мовляв, у моєї уявної доньки труднощі з навчанням.
— Давайте я покажу вам наші перехідні програми. Ми допомагаємо дітям якнайшвидше звикнути до загального навчального плану.
Ми прямуємо черговим коридором, минаючи все нові й нові класи. Я зазираю у віконця, шукаючи малюнки, схожі на той, що побачив у групі продовженого дня.
Переважно вони так чи інакше пов’язані зі школою. Ніде більш не видно неформального мистецтва. Я сподівався, що школа, зосереджена на роботі з дітьми іммігрантів першого покоління й вадах проблемних учнів, може виявитися осередком нових зображень Іграшкового Майстра.