Шанси невисокі. Але мені не йде з голови, що Летрой, дитина, яка навіть не потрапила до списку Кормана, створював такі моторошні малюнки.
Якщо дітей викрадав не цілковитий незнайомець, це міг бути той, хто їх знав або ж взаємодіяв з ними перед викраденням. Вибір жертв підказує, що він дещо знав про їхні сімейні справи. Один зі способів про таке дізнатися — запитати особисто. Другий — дістатися до документів. Отже, він міг працювати в одній зі шкіл чи громадських служб, що піклуються про дітей.
Роздуми параноїка. Втім, Тед Банді працював на кризовій гарячій лінії з колишнім офіцером поліції, який описав його як добру і чуйну людину. За один вечір ця добра і чуйна людина напала на п’ятьох різних жінок, убивши двох із них.
У цьому шкільному окрузі вистачає монстрів, котрі полюють на школярів. Найстрашніше, що деякі вчителі, які розбещували учнів, мають багаторічну історію скарг. До одного з найбільш кричущих випадків причетний учитель, чиїми учнями були переважно діти нелегальних іммігрантів, надто налякані, щоби кудись звертатися.
Окрім великої кількості дітей, що потенційно перебувають у зоні ризику, в Ґарвіні є школа, куди ходив Летрой. Я хочу дізнатися, чи відомо про Іграшкового Майстра його однокласникам.
— А це наш клас успішних учнів, — каже Доусон. — Здається, місіс Вальдез повела їх на ігровий майданчик.
У глибині кімнати — стіна, вкрита малюнками. Надто далеко, щоб їх роздивитися.
— Можна глянути?
— О, звичайно.
Доусон притримує для мене двері. Я помічаю в її погляді нотку підозріливості.
— То як, ви кажете, називається ваша компанія, містере Ґрей?
— Я не казав. Працюю вдома. Я програмний аналітик.
Я не міг зайти до дирекції і просто сказати, що я небайдужий громадянин, охочий пошукати в школі докази існування Фредді Крюґера з четвертого класу.
— Зрозуміло. А чим займається місіс Ґрей?
— Вона офіціантка, — відповідаю я, прямуючи повз крихітні столики та стільці до малюнків у глибині класу.
Така ж підбірка тварин, родин і всякої всячини, баченої по телевізору. Доки я уважно вивчаю малюнки, Доусон намагається мене розкусити. Здається, вона раптом почала перейматися, чи справді я той, за кого себе видаю.
— Я маю зробити один дзвінок. Нам краще повернутися в кабінет.
— Звичайно.
Я не рухаюся. Намагаюся проаналізувати дитячі малюнки. Вони трохи абстрактні.
З самого краю помічаю худорлявого чоловіка в чорному з мішком іграшок і вказую їй на нього.
— Ви знаєте, що це?
Знизу підпис — «Ріко». Не Летрой.
Вона нахиляється, щоби краще роздивитися.
— Чорний Санта-Клаус?
— Один із доньчиних друзів згадував якось про Іграшкового Майстра. Чули про такого?
— Ні. Гадаю, нам краще піти.
— Звичайно. Зараз відпишу її мамі й запитаю.
Я дістаю телефон і роблю знімок.
— Містере Ґрей, я не можу дозволити вам тут фотографувати.
— Вибачте.
Я опускаю руку з телефоном і помічаю на столі розгорнутий журнал.
— Давайте повернемося.
Вона підходить до дверей, а я прямую до столу.
— Містере Ґрей?
— Мені треба виплюнути жуйку.
Стоячи спиною до неї, я фотографую імена всіх учнів.
— Ну, все. Я викликаю охорону.
Вона миттю дістає з пояса рацію і підносить до рота.
— Чудово, — я не зводжу з неї очей. — Запитайте, що сталося з Летроєм.
Вона застигає.
— Що, вибачте?
— Летрой Едмундс. Зник безвісти місяць тому, — я вказую на малюнок на стіні. — Він також малював Іграшкового Майстра.
— Я гадки не маю, про що ви говорите. Краще вам піти, доки я не викликала поліцію.
Покірно підіймаю руки.
— Я прийшов допомогти.
— Вас хтось про це просив?
— Батько іншої зниклої дитини.
Вона міркує, як сприйняти почуте. З одного боку, я поводився, ніби підозрілий придурок. З іншого — говорю про зниклих дітей та батьків, які намагаються дізнатись, що сталося.
Зрештою вона каже:
— Якщо у вас є запитання, слід звернутися з ними до нашого директора. А зараз прошу вас залишити територію школи.
Повернення до машини досить напружене, позаяк учителька не відступає ні на крок, намагаючись зрозуміти, хто я — злочинець чи просто черговий божевільний, якому вона дозволила побродити школою.
Вагоме запитання. Навіть я не впевнений, чи маю на нього відповідь.
Розділ 18. Контактна особа
Вирішувати, як далеко я готовий зайти у пошуках цього Іграшкового Майстра, означає вирішувати, скільки заборон я готовий порушити. Наразі в мене лиш два малюнки. Один від зниклого хлопця, інший — від дитини, яка, імовірно, не зникла. Вільяму я про це ще не казав: спершу хочу впевнитися, що не заведу його й без того змучений мозок у черговий глухий кут.
Знайти художника, який намалював другий малюнок, четвертокласника Ріко Колдвелла, може виявитися складніше, ніж отримати доступ до поліційних рапортів.
Я не можу зателефонувати міс Доусон у школу й попросити адресу Ріко. Стояти на виході й кричати «Ріко», доки діти розходяться по автобусах — також не найкраща ідея.
Як варіант, можна використати фішингову програму. Вдати, що я з окружного IT-відділу, зателефонувати комусь із персоналу школи і змусити натиснути куди слід. Катастрофічно успішна кримінальна тактика. Проблема в тому, що це федеральний злочин. Краще пошукати підхід, який не запроторить мене за ґрати.
Є ще один варіант. Сам по собі він ризиковий, але за кілька годин дасть відповіді. Хоч і не без певної загрози здоров’ю.
Одна з додаткових переваг консультування в спецслужбах — доступ до всіляких цікавих семінарів. Я відвідував семінар про соціальну інженерію, позаяк відповідних вроджених навичок у мене просто не було. Окрім способів переконування, якими підлі люди можуть змусити вас завантажити вірусне програмне забезпечення чи домогтися розмови з головою компанії, я дізнався про неймовірно простий спосіб отримувати доступ до захищених споруд.
Припаркувавшись віддалік, я прогулююся за будівлею Об’єднаного шкільного округу Лос-Анджелеса, доки не знаходжу зону на межі парковки, що має найвищий рівень уразливості. Сюди працівники бігають перекурити.
Я помічаю двох жінок і чоловіка в елегантних ділових костюмах. Усі троє димлять під деревом, на достатній відстані від будівлі, дотримуючись каліфорнійських законів.
Почепивши на пояс «випадково» повернуте тильним боком посвідчення, я підходжу, дістаю щойно придбану пачку «Кемелу», дружньо киваю й підкурюю сигарету.
— Дивіться, новенький, — каже чоловік. Він латиноамериканець, десь мого зросту, з пишним чубом і бадьорим виразом обличчя.
— Знайшов-таки місце, де тусуються поганці.
— Я Коррін, — каже чорношкіра жінка ліворуч, ввічливо киваючи. — Це Джекі та Рауль, — вона вказує на іншу чорношкіру жінку. — А ти хто, блін, такий? — питає вона, усміхнувшись.
— Джефф. Приїхав із офісу губернатора на зустріч. Сиджу вже дві години й досі не розумію, в чому її суть.
— Сакраменто? — питає Джекі.
— І Лос-Анджелес. Катаюся.
— Важливіше інше, — каже Коррін. — Холостяк? Натурал? Ми тут страждаємо від дефіциту Y-хромосоми.
— Розлучений. Саме звикаю до нового життя.
Жінки перезираються, посміхаються й одночасно кажуть:
— Полін.
— О, друже, — зітхає Рауль. — Ти й гадки не маєш, на що підписався.
Ти теж.
Наступні десять хвилин я балакаю з новими друзями. Трохи паскудне відчуття. Коли настає час викидати недопалки й повертатися до будівлі, заводжу розмову з Коррін, а Рауль проводить своїм бейджем по сенсору, впускаючи нас.
— Пам’ятаєш, куди йти? — питає Рауль дорогою до ліфтів.
— У конференц-залу, де постійно куняють.
— Другий поверх. Кабінет доведеться шукати самотужки, — каже він, коли ми заходимо в ліфт.
Я виходжу на наступному поверсі, й Коррін показує на мене пальцем.
— Як закінчиш, заглянь на четвертий. Ми хочемо де з ким тебе познайомити.