Рауль закочує очі, і двері зачиняються.
Ось і все. Я в приміщенні адміністрації шкільного округу, на носі перспективне побачення — а я ж просто просигналізував компанії людей, змушених відокремлюватися через свою погану звичку, що я — один з них. Найважче було не кашляти, доки вдавав курця.
Хоч у будівлі повно архівної документації, доступ до комп’ютера з файлами мені не потрібен. Що мені потрібно, так це вільний телефон.
Я прямую коридором, зазираючи у віконця кімнат, доки не знаходжу маленьку і вільну. Падаю в крісло, розгортаю папери з папки, яку приніс із собою, і вдаю, ніби це моє робоче місце.
Задоволений непомітністю, піднімаю слухавку й телефоную до Ґарвінської початкової школи, сподіваючись, що відповість не міс Доусон.
— Ґарвінська початкова школа, з ким вас зв’язати?
— Вітаю, це Шоволтер із об’єднаного архіву. Ми тут намагаємося обробити форму з контактами батьків одного з ваших учнів, але не можемо розібрати дані. Хотів поцікавитись, чи не міг би хтось уточнити цю інформацію.
— Я можу. Як його звуть?
— Ріко Колдвелл.
— Гаразд. Телефоном я інформації не надам, але можу допомогти розібрати записи.
Я так і думав.
— На жаль, зображення надто неякісне. Можу назвати свій код, якщо хочете перевірити.
— Це допоможе — та лише якщо ваш номер 818–434.
Я перевіряю номер на телефоні.
— Так. Мій код 3874. Якщо візьме хтось інший, просто спитайте Шоволтера.
— Одну секунду.
Минає дванадцять.
— Шоволтер, — відповідаю я.
— Ви мене вибачте. Іноді нас перевіряють, аби впевнитися, що ми не розповсюджуємо інформацію про учнів. Здається, по Ріко до нас уже телефонували. Все добре?
— Здається, так. Ви знаєте, хто саме телефонував?
— Три дні тому дзвонили з офісу його педіатра, але свого номеру не залишили.
Одначе цікаво. Хто б це міг шукати інформацію про Ріко.
— Записуєте? — питає вона і диктує домашню адресу хлопця, ім’я його матері та решту інформації з контактної форми.
Я дякую і якнайшвидше полишаю будівлю. Навідавшись на четвертий поверх до Коррін і компанії, я б значно полегшив собі доступ у майбутньому — проте не слід забувати й про ризик: вони геть випадково могли згадати про хлопця з офісу губернатора людині, яка краще на цьому знається.
Шанси, що хтось узагалі зверне увагу, — майже нульові. Але не нульові. А головне — я маю переконатися, що Ріко ніщо не загрожує.
Розділ 19. Зовнішні зв’язки
Ріко мешкає в житловому комплексі «Лінкольн Ґарденс» — одній з жовтих облущених двоповерхівок, які оточують радше брунатний, аніж зелений парк.
Чорні дітлахи ганяють баскетбольного м’яча, латиноамериканські підлітки на витоптаному полі бігають за футбольним, а в моїй голові міцнішають стереотипи.
Матері стоять на вулиці, обмінюючись плітками, а чоловіки, спершись на автівки, спілкуються сумішшю іспанської та англійської.
Квартира Ріко розташована в кінці комплексу. Доки я туди прямую, на мене ніхто особливо не звертає уваги.
Я чую, як із відчинених дверей на другому поверсі лунає телевізор. Піднявшись сходами, зустрічаю на порозі маленьку дівчинку років двох чи трьох, що грається зі зламаною лялькою та кришкою від каструлі.
У квартирі двоє підлітків, обом не більше тринадцяти. Вони розляглись на дивані й дивляться фільм, де вулицями ганяють автомобілі.
Я стукаю у відчинені двері.
— Є хто вдома?
На мить хлопці зиркають на мене, а тоді повертаються до телевізора.
— Мати вдома? — питаю я.
Один вигукує у відповідь:
—¡Vete, gringo tonto![7]
Я кричу:
— Bájate del sofá, cucaracha perezosa[8].
Тепер він мене почув. Та у відповідь лиш показує середнього пальця.
Я знову стукаю в двері, сподіваючись привернути увагу когось із дорослих.
Розсердившись, бо не чує ревіння машин, малий гівнюк кричить у бік іншої кімнати:
— ¡Abuela! ¡Hay un maricón en la puerta![9]
До дверей, шкутильгаючи, підходить стара жінка у халаті, метра півтора на зріст.
— ¿Qué?[10] — питає, підіймаючи очі.
Я показую своє посвідчення, сподіваючись, що це змусить хоч трохи мені довіряти.
— ¿Dónde está Rico?[11]
Жінка гукає у глиб будинку:
— Ріко! Ріко!
У кімнаті з’являється маленький хлопчик і скептично мене оглядає. На ньому самі шорти. Як на свій вік, він надто худорлявий.
— Ріко?— питаю я.
Хлопчик киває.
— Hablas Inglés?[12]
— Так?
Він підозріло мене оглядає і підходить ближче, досі під захистом бабусі. Я стаю на коліно, щоб мати зоровий контакт, і отримую дружню усмішку від маленької дівчинки, що гралася у мене в ногах.
Дістаю з кишені роздруківку з його малюнком і розгортаю.
— Це ти намалював?
Він якусь мить дивиться, міркуючи, чи не матиме через мене проблем.
— Усе гаразд. Я просто хочу дізнатися більше.
Двом підліткам з дивана раптом стає цікаво, і вони купчаться за Ріко на порозі.
— Так, — каже він.
— Ти знаєш, хто це?
Він киває.
— Як його звуть?
Раптом у хлопчика в очах прошмигує страх. Не через малюнок. Не через моє запитання. Через мене самого.
Він пробігає повз підлітків і зникає. Ті починають реготати.
— Hombre de juguete[13] тебе дістане!— ламаною англійською кричить один із них.
Я підводжуся.
— Знаєш, хто це?
— Sí[14], — каже інший.— Іграшковий Майстер. Про нього всі знають.
— Ти його бачив?
— Sí, — відповідає він, помічаючи погляд іншого хлопця.
— Де?
— Ґузман-парк. Він постійно там.
— Білий?
— Ні, — хитає головою.— El negro[15].
— Знаєш, коли я можу його там знайти?
— Та хоч зараз.
У його відповіді відчувається щирість, позаяк він навіть не радиться з товаришем. Я розумію, що він каже правду. А от щодо решти — не певен.
Я б хотів отримати від Ріко більше відповідей, та розумію, що малий не в настрої розмовляти. Коли я згадав про Іграшкового Майстра, він побілів мов стіна. Старшим усе це як жарт, але обидва були більш ніж певні, де його можна знайти.
— Дякую.
Я обдаровую їхню збентежену бабусю усмішкою. Коли спускаюся сходами, дівчинка махає на прощання.
Прямуючи вулицею, відчуваю на собі погляди підлітків. Вони спостерігають із горішнього балкона.
Щось відбувається, але я не зовсім розумію, що саме.
До Ґузман-парку дві хвилини їзди. Він розташований між Лінкольн-Ґарденс, школою Ріко й місцем, де хлопець, скоріше за все, проходив щодня, коли не їхав автобусом.
Я паркуюсь і заходжу в парк, намагаючись поводитись так, ніби просто вийшов на прогулянку. На баскетбольному майданчику грають дітлахи, а на бетонній лавці сидить і теревенить компанія дівчаток-підлітків. Зауважую принаймні дві сім’ї, що прогулюються з колясками й тримають за руки малечу.
Стоїть приємний вечір, і всі навколо, здається, гарно проводять час. Гурт молодиків тримається осторонь, покурюючи траву, ще двоє стоять на розі, явно займаючись незаконною комерційною оборудкою, до якої всім байдуже.
Я не бачу ані білого «Кадилака», ані чорного чоловіка в темному вбранні з мішком іграшок. Не те щоб я надто на це розраховував.
Обходжу парк, звертаю на стежку, що веде вглиб, і дістаюся кола з лавок у центрі. Сідаю там і намагаюся вистежити що-небудь підозріле.