Він намагається розкусити, чого ж я приїхав.
— Розкажіть мені історію цього графіті.
— Та що я знаю? Просто собі дитячі вигадки. І все.
Відповідає, мов робот.
— Ви його колись зустрічали?
На відповідь у нього йде надто багато часу. Я одразу все розумію.
— Зустрічав? Та він же несправжній. Типу Фредді Крюґера. Як його можна зустріти? Хіба актора, що його грає, чи щось типу того.
— Чули про вбивцю з Монтани? Про можливого нового рекордсмена?
Він повільно киває.
— Здається, бачив щось таке по телевізору. Дебелий стрьомний селюк.
— Так, це він. Я його зустрічав.
— І як пройшла зустріч?
— Він мене ледве не вбив. Не люблю про це згадувати.
— І тобі повірили?
Ось воно… тепер я розумію, чому він опирається.
— Зрештою — так. Спершу ніхто взагалі не вірив у його існування. Мені довелося викопувати тіла. Купу тіл.
Перед очима досі постають бліді обличчя молодих дівчат, знайдених напіврозкладеними в неглибоких могилах.
— Я розумію, як це, коли тобі ніхто не вірить.
Він хитає головою.
— Не знаю, про що ти. Мене пошматували якісь малі бандюки.
Трясця. Цього я не очікував.
— Ти сам це пам’ятаєш? Чи тобі так сказали психотерапевти?
— Терапевти. Та пішли вони. Лізуть у голову й кажуть, що було, а що ні. Ні хріна вони не знають.
Я знов піднімаю фотографію його графіті.
— Хто він? Що він із тобою зробив?
— Він сраний привид.
— Що це означає?
Артіс задумливо дивиться поперед себе. Я його не кваплю. Він явно глибоко сховав ці спогади.
Переводить погляд на світлину і говорить ледь чутним голосом:
— Мені казали, я все вигадав. Називали брехуном. А я був просто дитиною. Я б не зміг вигадати щось настільки шибонуте.
— Наскільки шибонуте?
Розділ 23. Білий автомобіль
Обхопивши голову і втупившись у поверхню столу, Артіс пригадує свою зустріч з Іграшковим Майстром. Я мовчу і просто даю йому вибалакатися. Здається, він уперше з дитинства розповідає цю історію. Деяких деталей уже не пригадати, однак з роками можна глибше осмислити все, що насправді сталося.
Перше, що я розумію, — дати вкрай нечіткі. Тож я не дізнаюся, коли він зустрівся з Іграшковим Майстром. Втім, нескладні обрахунки швидко показують, що сталося це приблизно за півроку чи рік після зникнення Крістофера Бострома.
Болісна міміка показує, що спогади зовсім не поблякли.
— Ще до зустрічі я чув, як діти постійно про нього говорили. Мовляв, це такий тип, що катається на великому білому «Кадилаку», опускає вікно й питає, чи добре ти поводився. Якщо ти відповідав «так», він давав тобі п’ять баксів, іграшку чи ще щось і просив нікому не розповідати. Щоб інші діти не заздрили. Але, звісно, діти є діти, всі тільки про це й говорили. Шепотіли на вухо: «А ти чув про Іграшкового Майстра?». Питали, чи ти колись його зустрічав. Дехто навіть брехав — не хотів вирізнятися.
У мене в житті ні хріна не було. Можеш уявити, як я мріяв, щоб до мене під’їхав Іграшковий Майстер. Клянусь, я навіть кілька разів стояв на узбіччі й видивлявся білі машини.
А тоді спускаюсь я собі якось по Сто двадцятій, а до мене підкочує цей великий білий «Кадилак». «Агов, ти! — гукають звідти. Глибокий голос. До всирачки глибокий голос. — Ти гарно поводився?»
«Гарно, блін!» — кажу я йому — і він махає мені п’ятидоларовою купюрою. Я підходжу до вікна, а він раптом хапає мене за руку — несильно, але міцно — і підтягує до себе. Дивиться мені у вічі й перепитує, чи точно я гарно поводився.
Я кажу: «Так, сер». Він питає, як мене звуть, де живу, а тоді дає п’ять доларів, каже тримати язика за зубами і їде геть.
У мене в житті п’яти доларів не було. Це як у лотерею виграти. Я одразу ж побіг у магазин із цукерками по десять центів і купив кожної по одній.
Пам’ятаю, як сиджу на лаві, їм усі ті цукерки й думаю, що це найкращий день у моєму житті. Я був тупим малим гівнюком. Він купив мене за п’ять баксів.
День за днем я не полишав надії знову його зустріти. Нарешті він знову під’їхав у своєму «Кадилаку» і спитав, чи гарно я поводився. Я відповів: «Так, сер». А він тоді раптом і каже: «Я чув, ти розповів кільком дітям про те, що я дав тобі п’ять доларів».
Я спершу закричав, що все неправда й діти брешуть, а тоді признався, що правда, і пообіцяв більше нікому не розповідати.
Тут він почав від’їжджати, і я почувався так, ніби повз вікно пролетів Санта-Клаус. А тоді раптом загорілись його стоп-сигнали — ніби Санта-Клаус передумав.
Відчиняються пасажирські дверцята, і я знову чую його голос: «Хочеш поїхати до Країни іграшок?»
Я, блін, знати не знав, що воно таке, але розумів, що хочу до всирачки. От і сказав: «Так, будь ласка, містере Іграшковий Майстер». А він тоді відповів, що я маю лягти на підлогу його машини, бо в Країну іграшок мене доведеться везти крадькома, адже дітям туди не можна. Чуваче, мені було дев’ять. Усе це лайно здавалось логічним. Про те, що так я не запам’ятаю, куди ми, блін, їдемо, я навіть не думав. Минуло кілька хвилин. А може, й годин. Я був такий радий, що не слідкував за часом. І от він каже, що можна вилазити. Ми в Країні іграшок.
Я відчиняю дверцята і, ясний перець, опиняюся в сраній Країні іграшок. Зараз я розумію, що то був гараж, але тоді мене могли хоч на Північний полюс завезти. Стіни заставлені фігурками супергероїв, усілякими іграми, цілий, на хрін, іграшковий магазин. Плюс кульки і музика.
Він провів мене до ще однієї кімнати, де по величезному телику йшли мультики. На іншому можна було грати в відеоігри. Він дозволив грати скільки захочеться.
Пам’ятаю, він пригостив мене якимось соком, і мені стало трохи не по собі. Та я подумав, що, певно, так і слід почуватися в Країні іграшок.
Артіс переводить подих.
— Коротше, граю я в ті ігри, а він собі робить усіляке. Хапає мене, ніби це така гра. Я сміявся й веселився. Не розумів, що відбувається.
На його обличчі з’являється гримаса болю.
— Я був малим пацаном. Ніхто ніколи про мене не дбав.
Мені зводить шлунок.
— Вибач, чуваче. Вибач, що змусив згадати.
Він кидає на мене дивний погляд.
— От же ж гівно. І це ще навіть не найгірше. Трясця, та таке зі мною й вихователі в малолітці робили. Коротше, отак усе й почалося. Після того, як він посмикав мене за дрючка і всяке таке, він знову завів мене в машину, поклав на підлогу і відвіз туди, звідки підібрав.
Потім, коротше, ще один пацан якось розповідав, що Іграшковий Майстер хапав його за цюцюрку. Деякі діти відтоді називали його гомиком, тож я тримав рота на замку.
Через кілька днів Іграшковий Майстер знову мене підібрав. Спитав, чи нікому я не розповідав. Я відповів, що нікому. Цього разу він мені повірив. Сказав, що знову відвезе до Країни іграшок, і змусив лягти на підлогу «Кадилака», як минулого разу.
Удома він запропонував того червоного пуншу, та я згадав, що коли випив його минулого разу, дупля не відстрілював, граючи в «Супер Маріо Карт», тому вдав, що випив, а насправді вилив усе на підлогу.
Сиджу в кріслі, граюся, коли він заходить і каже, що хоче відвести мене до особливої кімнати, куди пускають лише хлопчиків.
Пам’ятаю, я спитав, що там. Він відповів, що там сюрприз лише для мене. Звичайно, я пішов із ним. Ми вийшли на заднє подвір’я, де стояв той гараж. Зайшли всередину, а там темно хоч в око стрель. Я злякався, але містер Іграшковий Майстер мене заспокоїв і дуже гучно увімкнув якусь музику. Я відчував, як він совається навколо мене. Ми стояли на якомусь матраці, і щораз, як він рухався, той трохи ковзав.
Вмикається світло, і… щоб я здох.
Артіс заплющує очі.
Містер Іграшковий Майстер стоїть переді мною в чому мати народила. Спершу я помічаю на його тілі всі ті рубці. Хрінь несусвітня. А тоді помічаю ніж. А тоді — його гримасу. Найстрашніше, що я бачив у своєму житті. Він завжди так усміхався, такий щасливий був чувак. Але в ту мить ним ніби демон оволодів.