Я навіть не помітив першого порізу.
Артіс робить рукою жест, ніби вдаряючи себе в груди.
— На мені тоді була якась мішкувата хрінь, чиясь зі старших, тож ніж увійшов не дуже глибоко. Та все ж увійшов. Я кинувся до сраних дверей. Іграшковий Майстер, певно, думав, що замкнув їх, а може, був надто п’яний, аби швидко рухатись. Не знаю.
Артіс на якусь мить замовкає, його дихання пришвидшується, очі вдивляються в далечінь. Раптом він усміхається.
— Чуваче, я вилетів із тих дверей і помчав подвір’ям, мов драний кіт. Територія була огороджена, та я добре лазив. Пам’ятаю звук, із яким він ударився лобом об ту огорожу, мов носоріг. Бамсь!
Він волав: «Повернися! Це лише гра!». Хріна. Собачого. Шукай дурніших. Я біг не зупиняючись, аж доки дістався автобусної зупинки і якась мексиканка почала верещати, щойно мене побачила.
Наступне, що пам’ятаю, — я в лікарні, і копи розпитують, що сталося. Я розповів, що був у Країні іграшок і в містера Іграшкового Майстра вселилась потвора. Ясна річ, вони вирішили, що в мене дах поїхав.
Через декілька днів мене повезли в машині без розпізнавальних знаків і попросили показати, в якому будинку все це сталося. Та я не знав. Коли я біг — я просто біг. І не озирався.
Вихователі вирішили, що я брешу і насправді то була якась типу посвята в банду. Ні. Є, звісно, геть шизануті жорстокі покидьки, але банди малолітніх, що займалася б таким лайном, тоді не існувало. Та вони вірили в те, у що хотіли вірити. Зрештою, у це повірив і я.
Я заговорюю вперше за кілька хвилин.
— Вибач, що тобі довелося знову все це пережити. І тоді ти намалював графіті?
— Гадаю, так я намагався попередити дітей. Та насправді я мало що з того пам’ятаю. Почасти щось пригадую, навіть через стільки років… типу запаху в тому гаражі. Там ніби лайно якесь здохло. А ще там уздовж стін стояли банки з лайном. Ну, точно не з арахісовим маслом, — він робить довгий видих. — От тобі й маєш. Артіс проти Іграшкового Майстра.
— Господи.
Це все, що я можу сказати.
— Не жалій мене. Пожалій усіх тих малих братків, які не хотіли махлювати в «Маріо Карт».
— То ти так і не знайшов того будинку?
Він хитає головою.
— Уже старшим я їздив округою й намагався його знайти. З пістолетом на колінах видивлявся білий «Кадилак». Але так і не знайшов. Не знаю, скільки я пробіг того вечора. Далеко б не пробіг. Я добряче стікав кров’ю. Втім, виявилося, що я пробіг достатньо, аби копи не змогли його знайти.
— Ти щось пригадуєш? Будинки? Якісь орієнтири?
— Ніби й так. Але все воно перемішалося.
— А якби можна було відтворити твій маршрут?
— Тобто?
— Навряд чи там багато будинків із гаражем та огорожею.
— Якщо в тебе є фотографії, я б на них поглянув.
Якусь мить я міркую.
— Можливо, у нас є дещо краще.
Розділ 24. Симуляція
За годину їзди на північ від Барстоу, що у Каліфорнії, є місто, де почуваєшся, ніби в Афганістані. Попри ринки, мечеті й навіть футбольний стадіон, його можна сплутати з тисячею близькосхідних пустельних поселень.
Це поселення поблизу Форт-Ірвіна було побудоване для тренувань американських солдатів перед відправкою за кордон. Схожі навчальні полігони існують і на інших базах — приміром, стодвадцятигектарове місто у Вірджинії, призначене для відпрацьовування антитерористичних тактик і навіть частково облаштоване метрополітеном.
Відколи почалася війна з терором, ми витратили мільярди доларів, будуючи симуляції точок, куди, можливо, доведеться посилати війська. Деякі з цих симуляцій віртуальні.
Улаштувавшись в OpenSkyAI, я отримав доступ до інструменту оцінювання міських загроз — такого собі Google Earth із майбутнього. Десь на північному сході країни стоїть серверна ферма з високоякісними зображеннями кожного квадратного метра Америки (та інших країн). До них додаються детальні описи. З них можна створити тривимірну модель будь-чого, на що вам би хотілося подивитися.
Я можу завантажити програму на телефон. Доки Артіс пригадує деталі, я вводжу скрипт, який шукає збіги. Нам відомо, на якій зупинці його знайшли. Наступний крок — визначити будинок.
Я знаходжу шістьох імовірних претендентів і створюю тривимірну модель. Перспектива спостерігача настільки точна, що навіть враховує його тогочасний зріст.
Я притискаю телефон до скла і прокручую йому локації. На перші чотири він особливо не реагує. А от на п’ятій зіниці розширюються, і я розумію, що ми натрапили на слід.
— Ось той сраний будинок! — вигукує він, отримавши у відповідь суворий погляд охоронця, який уже приготувався закінчувати нашу зустріч. Артіс стишує голос.
— Чорт. Якби я не сидів тут…
Мабуть, добре, що він таки сидить. Хтозна, що б він зробив із людиною, яка б йому відчинила. Хоча хтозна, що на його місці зробив би я.
— Артісе, — кажу я, щоб привернути його увагу. — Може, це й не той будинок.
Він зиркає на мене.
— Не будь як вони. Не будь як вони.
— Я просто кажу, що з часом усе могло змінитися. Може, Іграшковий Майстер давно звідти виїхав.
А ще існує ймовірність, що Артіс усе вигадав. Її також не можна виключати.
Він не злиться — просто киває.
— І що тепер? Зателефонуєш копам? Тобі вони повірять.
— Ти переоцінюєш їхню довіру до мене. Я не можу просто подзвонити 911 і повідомити місцезнаходження комптонського Фредді Крюґера на основі свідчень в’язня з окружної тюрми.
Він виснажено зітхає.
— Із Безжальним Сплюхом, який порішав усіх повій, те саме було. Якась навіть показала копам, де це відбувалося.
— Вона помилилася на один будинок, — уточнюю я.
— Ніби це щось міняє. То що ти робитимеш? Напишеш гнівний твіт? Розкажеш усім своїм білим ліберальним друзякам, як допоміг бідному чорному хлопчику?
— Збираюсь постукати в ті двері.
Артіс витріщається на мене своїми проникливими сірими очима.
— У тебе що, блін, геть дах поїхав?
— Я не дев’ятирічний хлопчик. Якщо він запросить мене увійти, я відмовлюся. Але готовий закластися, що його там давно вже немає.
— Чому це?
— Бо ти втік. Розумний би якийсь час не з’являвся вдома, а тоді за кілька місяців переїхав.
— Куди?
— Гадаю, недалеко. В межах району.
— І як нам його знайти?
— Реєстр домовласників. Комунальні рахунки. Якщо це був його будинок, він мав лишити сліди.
— Так…
Артіс замислюється.
— Ще така штука. Коли я був малим, я не міг цього описати, та зараз починаю розуміти.
— Що?
— Він смішно говорив. Типу як білий, але наче й ні. Ніби не з цих країв.
— Нью-Йорк?
Він хитає головою.
— Я тоді ще не розрізняв акцентів. Була лиш вулична говірка і та, якою розмовляють по телевізору. Я вивчив обидві. Одну — щоб спілкуватися з друзями. Іншу — щоб спілкуватися з дорослими, які могли ускладнити життя.
Він знову змовкає.
— Чуваче, не думаю, що тобі слід їхати туди самому. Почекай, доки я вийду, і навідаємось разом.
— І коли це має статися?
— Може, й скоро — якщо скажеш, що я допоміг упіймати Іграшкового Майстра. Ніхто ж не постраждав. Сталося звичайне непорозуміння.
Навряд чи я на це куплюся, та й узагалі — не мені вирішувати.
— Мушу здобути якийсь вагомий доказ. Інакше це нічого не означатиме.
— Ну, що ж. Треба буде — покажемо ось це.
Артіс задирає футболку й показує велетенський рубець від стегна до самого плеча.
— Чорт забирай.
— І не кажи.
— Як, на біса, тобі вдалося втекти?
— Страх, чуваче. Страх. Він твій найкращий друг, — на якусь мить Артіс змовкає. — Але тобі це відомо. Правда ж?
— Свій я покажу іншим разом.
Артіс хитає головою і потай зиркає навколо.
— Тут такого краще не казати.
— Ой, вибач.
— Тримай мене в курсі подій. Якщо від тебе не буде звістки, я вважатиму, що Іграшковий Майстер тебе таки дістав. Як би там не було, не пий червоного пуншу.