Выбрать главу

— Я саме збиралася піти посидіти на веранді, — каже вона, минаючи мене з двома чашками.

Я йду за нею на невеличкий бетонований майданчик із краєвидом захаращеного бур’янами подвір’я. Жінка сідає і жестом вказує на іржавий стілець навпроти.

— Ви чоловік, якого обіцяла прислати церква? — питає нарешті.

— Ем, ні… міс..?

— Місіс Ґрін, — каже вона, взагалі не переймаючись тим, що у неї вдома сидить абсолютний незнайомець.

Едді обнюхує мою ногу й вибігає у двір, аби проінспектувати шматок сухої трави та на щось погарчати. Я нервово озираюся, боячись, щоб містер Ґрін не накинув на шию дріт.

— Містер Ґрін удома, мем?

— Містер Ґрін тепер в обіймах Господа. Царство йому небесне.

— Мої співчуття. Ви жили тут удвох?

— О, ні. Ми з містером Ґріном жили в Лінвуді. Сюди я переїхала невдовзі після його смерті.

Здається, її геть не цікавить причина мого візиту, та все ж треба перейти до запитань.

— Я держслужбовець. Проводжу перевірку осіб, які подавали резюме на роботу. Чи не могли б ви мені розповісти про чоловіка, який жив тут до вас?

Едді знаходить нову мішень і вовтузиться в грязюці, а тоді хапає свою жертву й несе жінці до ніг. Вона нахиляється і чеше йому за вушком. Здається, на відповідь у неї йде ціла вічність.

— Я не була знайома з цим паном. Спілкувалася лише з ріелтором. А щойно ми купили будинок, він виїхав.

— Розумію. Він залишив якісь речі?

— Лише телевізор.

— А сусіди нічого про нього не розповідали? Може, чули щось цікаве?

— Точно не пригадую. По-моєму, казали, що він рідко бував удома, і всі здивувалися, коли я в’їхала.

Цікаво. Це може означати, що Іграшковий Майстер використовував будинок лише для своїх брудних справ — ну, якщо це взагалі був його будинок. Можливо, він лиш привозив сюди своїх жертв.

Едді підстрибує і вилітає назад на подвір’я, переслідуючи щось надзвичайно важливе.

— Поліція сюди часом не навідувалась?

— Чого б це?

— Запитати про попереднього пожильця.

Я досі не знаю його імені. Хіба, може, його й справді звуть Джеффері Л. Вашингтон.

— Ні, не пригадую такого. У цього чоловіка якісь проблеми?

— Мені майже не дають інформації, тож я не знаю. Ви не помітили у будинку нічого дивного? Може, бачили щось незвичне?

Вона дивиться на мене скоса.

— У вас дуже своєрідні запитання, містере Крей.

Едді повертається до її ніг із палицею в пащі.

— Вибачте, місіс Ґрін. Ці своєрідні запитання мене змушують ставити.

Вона відмахується.

— А, байдуже. Люди в новинах постійно щось таке виробляють. Хоч не починайте про нашого президента.

— Не хвилюйтесь, не буду.

Я дивлюся на сарай у глибині подвір’я.

— А що ви там тримаєте?

— Старий мотлох. Здебільшого, речі містера Ґріна.

Хотілося б глянути, але важко придумати привід, який не звучатиме дико.

— А чим займався містер Ґрін?

— Двадцять років прослужив у морській піхоті. Потім працював на пошті. Гарна людина. Гарний годувальник.

— Маєте дітей?

Вона хитає головою.

— Ні. Тільки ми з містером Ґріном, — вона пестить Едді. — І Едді.

Я нахиляюся, щоб краще роздивитися заслинений предмет, і раптом пригадую сенсаційне спостереження, яким зі мною поділився один палеонтолог: у книжках описано значно більше видів динозаврів, ніж їх було насправді.

Проблема коріниться в тому, що ми колись вважали всіх динозаврів гігантськими рептиліями. У ящірок доволі лінійний цикл життя. Дитинча крокодила виглядає майже так само, як доросла особина.

Знайшовши два абсолютно різні набори кісток, які вважають рештками рептилій, палеонтологи роб­лять висновок, що це кістки двох абсолютно різних динозаврів, хоча насправді вид був той самий, але одні кістки належали дорослій особині, а інші — дитинчаті.

Моя спеціальність — обчислювальна біологія, та я надто добре знайомий з людською анатомією. Я чудово розумію, що кістка, яку гризе Едді, не лежала на кухонному столі й не залетіла випадково на подвір’я з дороги.

Вона схожа на ребро дитини.

Я дістаю з кишені пальчатку й тягнуся до кістки. Едді гарчить, та зрештою ховається за місіс Ґрін.

Підношу темно-коричневий черепок до тьмяного ліхтаря на ґанку, аби краще роздивитися, і відчуваю, як холоне кров у венах.

— Я вже не раз сповіщала відповідні служби, — каже місіс Ґрін. — Пояснювала, що після дощу на моєму подвір’ї щораз випливають кістки.

Я вдивляюся в тіні її подвір’я і помічаю, що з землі стирчать нерівні уламки.

Усюди.

Розділ 27. Небайдужий громадянин

Займаючись пошуками Джо Віка — чоловіка, чиє ім’я дізнався лиш за годину до того, як він ледве мене не вбив, — я зрозумів, що життя аж ніяк не схоже на кіно. Поліційні розслідування можуть тривати страшенно довго. Щоб із кимось поговорити, часом доводиться чекати багато годин чи навіть днів. І навіть якщо у вас на руках усі шматочки головоломки, навіть якщо ви виклали їх напоказ, можуть минути місяці, перш ніж хтось це помітить.

Щоб дістатися до Віка, довелося порушити кілька законів і вчиняти таке, чим я не пишаюся. Був момент, коли прокурори в Монтані, розчаровані, бо їхній підозрюваний мертвий і судити немає кого, на повному серйозі планували порушити проти мене справу, заявивши, ніби я заважав неіснуючому розслідуванню, і зробити цапом-відбувайлом. На щастя, завдяки тиску від сімей знайдених жертв (родичі дякували мені по всіх телеканалах, позаяк я приніс їм довгоочікуваний спокій) і допомозі губернатора мене не вдалося очорнити. Та, попри це, поганий післясмак лишився. Я розлютив кілька державних установ і здобув ворогів серед чималої компанії друзів Джо Віка. Деякі навіть працювали в правоохоронних органах — але не могли розпізнати в чоловікові за своїм обіднім столом жорстокого серійного вбивцю.

Я міркую над цим, набираючи номер детектива Кормана. Він ставився до мене як до надокучливого гівнюка, та все ж не як до особистого ворога. Трясця, та він сам дав мені всі ті папки зі справами, аби я пошукав там щось нове.

Я попросив місіс Ґрін завести Едді в будинок, аби він не чіпав доказів. Хтозна, скільки людських кісток він уже встиг погризти.

У слухавці я чую голосову пошту Кормана.

— Це Корман. Ви знаєте, що робити.

Я кілька разів поспіль прокручував цю розмову в голові. Та до такого виявився не готовий.

Набираю ще раз. І знову голосова пошта.

Боюся, він міг вимкнути телефон на ніч. Телефоную 911.

— Дев’ять-один-один, чим можу допомогти? — питає жінка.

— Вітаю, я зараз за адресою Вімблдон, 17658. Тут із землі стир­чать кістки. Чи не могли б ви надіслати патрульну машину?

— Вімблдон сімнадцять-шістсот-п’ятдесят-вісім?

Я чую, як вона набирає.

— Правильно.

— Гаразд. Здається, вам слід звернутися до служби контролю за тваринами. Можу переадресувати ваш дзвінок.

— Стривайте… Що?

— Якщо у вас проблема з твариною, необхідно зателефонувати до служби контролю за тваринами, — повторює вона.

— Хіба я щось казав про тварину?

— Ми зареєстрували вісім дзвінків з приводу надокучливої тварини за адресою Вімблдон, 17658. Тварина перетягувала кістки у двір.

Я дивлюся на Едді, який уперся носом у скло. Місіс Ґрін поглядає на мене з розумінням.

Я зриваюся.

— То вам байдуже, що це людські рештки? Вас цілком влаш­товує, що просто зараз переді мною кістки, яких вистачить на три чи чотири повноцінні тіла?

Вона змінює тон, та не так, як я сподівався.

— Сер, ми вже надсилали туди патрульних. Попрошу вас не розмовляти зі мною таким тоном. Чи, може, ви достатньо кваліфіковані для проведення судово-медичної експертизи?

Я більше не маю сили стримуватися.

— Як гадаєте, сраного ступеня доктора біологічних наук із Массачусетського технологічного інституту вистачить? А як щодо робіт, надрукованих у триклятому журналі «Витоки людства»? — я свічу ліхтарем на маленьку щелепну кістку, що стирчить із землі. — Якщо у вас нема власного визначення людини й ніде, на хрін, не загубилось плем’я неандертальських дітей, то я зараз дивлюся саме на людські рештки! Правда, може, поліція Лос-Анджелеса хоче приїхати й переконати мене у протилежному!