— Я саме збиралася піти посидіти на веранді, — каже вона, минаючи мене з двома чашками.
Я йду за нею на невеличкий бетонований майданчик із краєвидом захаращеного бур’янами подвір’я. Жінка сідає і жестом вказує на іржавий стілець навпроти.
— Ви чоловік, якого обіцяла прислати церква? — питає нарешті.
— Ем, ні… міс..?
— Місіс Ґрін, — каже вона, взагалі не переймаючись тим, що у неї вдома сидить абсолютний незнайомець.
Едді обнюхує мою ногу й вибігає у двір, аби проінспектувати шматок сухої трави та на щось погарчати. Я нервово озираюся, боячись, щоб містер Ґрін не накинув на шию дріт.
— Містер Ґрін удома, мем?
— Містер Ґрін тепер в обіймах Господа. Царство йому небесне.
— Мої співчуття. Ви жили тут удвох?
— О, ні. Ми з містером Ґріном жили в Лінвуді. Сюди я переїхала невдовзі після його смерті.
Здається, її геть не цікавить причина мого візиту, та все ж треба перейти до запитань.
— Я держслужбовець. Проводжу перевірку осіб, які подавали резюме на роботу. Чи не могли б ви мені розповісти про чоловіка, який жив тут до вас?
Едді знаходить нову мішень і вовтузиться в грязюці, а тоді хапає свою жертву й несе жінці до ніг. Вона нахиляється і чеше йому за вушком. Здається, на відповідь у неї йде ціла вічність.
— Я не була знайома з цим паном. Спілкувалася лише з ріелтором. А щойно ми купили будинок, він виїхав.
— Розумію. Він залишив якісь речі?
— Лише телевізор.
— А сусіди нічого про нього не розповідали? Може, чули щось цікаве?
— Точно не пригадую. По-моєму, казали, що він рідко бував удома, і всі здивувалися, коли я в’їхала.
Цікаво. Це може означати, що Іграшковий Майстер використовував будинок лише для своїх брудних справ — ну, якщо це взагалі був його будинок. Можливо, він лиш привозив сюди своїх жертв.
Едді підстрибує і вилітає назад на подвір’я, переслідуючи щось надзвичайно важливе.
— Поліція сюди часом не навідувалась?
— Чого б це?
— Запитати про попереднього пожильця.
Я досі не знаю його імені. Хіба, може, його й справді звуть Джеффері Л. Вашингтон.
— Ні, не пригадую такого. У цього чоловіка якісь проблеми?
— Мені майже не дають інформації, тож я не знаю. Ви не помітили у будинку нічого дивного? Може, бачили щось незвичне?
Вона дивиться на мене скоса.
— У вас дуже своєрідні запитання, містере Крей.
Едді повертається до її ніг із палицею в пащі.
— Вибачте, місіс Ґрін. Ці своєрідні запитання мене змушують ставити.
Вона відмахується.
— А, байдуже. Люди в новинах постійно щось таке виробляють. Хоч не починайте про нашого президента.
— Не хвилюйтесь, не буду.
Я дивлюся на сарай у глибині подвір’я.
— А що ви там тримаєте?
— Старий мотлох. Здебільшого, речі містера Ґріна.
Хотілося б глянути, але важко придумати привід, який не звучатиме дико.
— А чим займався містер Ґрін?
— Двадцять років прослужив у морській піхоті. Потім працював на пошті. Гарна людина. Гарний годувальник.
— Маєте дітей?
Вона хитає головою.
— Ні. Тільки ми з містером Ґріном, — вона пестить Едді. — І Едді.
Я нахиляюся, щоб краще роздивитися заслинений предмет, і раптом пригадую сенсаційне спостереження, яким зі мною поділився один палеонтолог: у книжках описано значно більше видів динозаврів, ніж їх було насправді.
Проблема коріниться в тому, що ми колись вважали всіх динозаврів гігантськими рептиліями. У ящірок доволі лінійний цикл життя. Дитинча крокодила виглядає майже так само, як доросла особина.
Знайшовши два абсолютно різні набори кісток, які вважають рештками рептилій, палеонтологи роблять висновок, що це кістки двох абсолютно різних динозаврів, хоча насправді вид був той самий, але одні кістки належали дорослій особині, а інші — дитинчаті.
Моя спеціальність — обчислювальна біологія, та я надто добре знайомий з людською анатомією. Я чудово розумію, що кістка, яку гризе Едді, не лежала на кухонному столі й не залетіла випадково на подвір’я з дороги.
Вона схожа на ребро дитини.
Я дістаю з кишені пальчатку й тягнуся до кістки. Едді гарчить, та зрештою ховається за місіс Ґрін.
Підношу темно-коричневий черепок до тьмяного ліхтаря на ґанку, аби краще роздивитися, і відчуваю, як холоне кров у венах.
— Я вже не раз сповіщала відповідні служби, — каже місіс Ґрін. — Пояснювала, що після дощу на моєму подвір’ї щораз випливають кістки.
Я вдивляюся в тіні її подвір’я і помічаю, що з землі стирчать нерівні уламки.
Усюди.
Розділ 27. Небайдужий громадянин
Займаючись пошуками Джо Віка — чоловіка, чиє ім’я дізнався лиш за годину до того, як він ледве мене не вбив, — я зрозумів, що життя аж ніяк не схоже на кіно. Поліційні розслідування можуть тривати страшенно довго. Щоб із кимось поговорити, часом доводиться чекати багато годин чи навіть днів. І навіть якщо у вас на руках усі шматочки головоломки, навіть якщо ви виклали їх напоказ, можуть минути місяці, перш ніж хтось це помітить.
Щоб дістатися до Віка, довелося порушити кілька законів і вчиняти таке, чим я не пишаюся. Був момент, коли прокурори в Монтані, розчаровані, бо їхній підозрюваний мертвий і судити немає кого, на повному серйозі планували порушити проти мене справу, заявивши, ніби я заважав неіснуючому розслідуванню, і зробити цапом-відбувайлом. На щастя, завдяки тиску від сімей знайдених жертв (родичі дякували мені по всіх телеканалах, позаяк я приніс їм довгоочікуваний спокій) і допомозі губернатора мене не вдалося очорнити. Та, попри це, поганий післясмак лишився. Я розлютив кілька державних установ і здобув ворогів серед чималої компанії друзів Джо Віка. Деякі навіть працювали в правоохоронних органах — але не могли розпізнати в чоловікові за своїм обіднім столом жорстокого серійного вбивцю.
Я міркую над цим, набираючи номер детектива Кормана. Він ставився до мене як до надокучливого гівнюка, та все ж не як до особистого ворога. Трясця, та він сам дав мені всі ті папки зі справами, аби я пошукав там щось нове.
Я попросив місіс Ґрін завести Едді в будинок, аби він не чіпав доказів. Хтозна, скільки людських кісток він уже встиг погризти.
У слухавці я чую голосову пошту Кормана.
— Це Корман. Ви знаєте, що робити.
Я кілька разів поспіль прокручував цю розмову в голові. Та до такого виявився не готовий.
Набираю ще раз. І знову голосова пошта.
Боюся, він міг вимкнути телефон на ніч. Телефоную 911.
— Дев’ять-один-один, чим можу допомогти? — питає жінка.
— Вітаю, я зараз за адресою Вімблдон, 17658. Тут із землі стирчать кістки. Чи не могли б ви надіслати патрульну машину?
— Вімблдон сімнадцять-шістсот-п’ятдесят-вісім?
Я чую, як вона набирає.
— Правильно.
— Гаразд. Здається, вам слід звернутися до служби контролю за тваринами. Можу переадресувати ваш дзвінок.
— Стривайте… Що?
— Якщо у вас проблема з твариною, необхідно зателефонувати до служби контролю за тваринами, — повторює вона.
— Хіба я щось казав про тварину?
— Ми зареєстрували вісім дзвінків з приводу надокучливої тварини за адресою Вімблдон, 17658. Тварина перетягувала кістки у двір.
Я дивлюся на Едді, який уперся носом у скло. Місіс Ґрін поглядає на мене з розумінням.
Я зриваюся.
— То вам байдуже, що це людські рештки? Вас цілком влаштовує, що просто зараз переді мною кістки, яких вистачить на три чи чотири повноцінні тіла?
Вона змінює тон, та не так, як я сподівався.
— Сер, ми вже надсилали туди патрульних. Попрошу вас не розмовляти зі мною таким тоном. Чи, може, ви достатньо кваліфіковані для проведення судово-медичної експертизи?
Я більше не маю сили стримуватися.
— Як гадаєте, сраного ступеня доктора біологічних наук із Массачусетського технологічного інституту вистачить? А як щодо робіт, надрукованих у триклятому журналі «Витоки людства»? — я свічу ліхтарем на маленьку щелепну кістку, що стирчить із землі. — Якщо у вас нема власного визначення людини й ніде, на хрін, не загубилось плем’я неандертальських дітей, то я зараз дивлюся саме на людські рештки! Правда, може, поліція Лос-Анджелеса хоче приїхати й переконати мене у протилежному!