— Що з Артісом? — питаю я.
— Він повністю відкритий до співпраці. Ми працюємо над фотороботом за його спогадами й намагаємося знайти інших дітей, які тоді могли бачити підозрюваного. Побачимо, що скаже громадськість. Підозрюю, рано чи пізно станеться черговий прорив.
Я в цьому не впевнений. Навіть сусіди Лонні Франкліна говорили про нього неохоче. Найкращі друзі підозрювали, що щось відбувається, але тримали рота на замку.
Часто люди в цьому районі не знають, сталося випадкове вбивство чи жертву замовили. Поговоривши з копом, можна потрапити до списку, куди краще не потрапляти.
З часів Безжального Сплюха багато чого змінилося, проте відносини між населенням і поліцією навряд чи були колись гіршими, ніж нині.
— Що він за тип? — питаю я агента Сібела. — Ви вже маєте профіль?
Він хитає головою.
— Ті, хто вбивають у себе вдома, зазвичай не переймаються і не переписують будинок на чуже ім’я. Таким займаються радше наймані вбивці. Та під цей профіль він також не підходить. Поки у нас жодної зачіпки, — він знизує плечима. — Нічогісінько.
— А як саме було вбито дітей? — питаю я їх обох.
Відповідає Чен:
— Поки маємо лиш попередні звіти. Одним словом: моторошно. Цих дітей порвали на шматки. Втім, на момент смерті немає жодних доказів сексуального насильства. Можливо, воно сталося до, але точно не після і не під час убивства.
— Артіс казав, що той тип його розбещував.
— Так. Але, можливо, для підозрюваного це дві окремі дії. Він міг їх розбещувати, а тоді вбивати з відчуття провини чи страху.
Сібел дивиться так, ніби хоче щось сказати, тож я його підштовхую:
— Щось припускаєте?
— Поки нічого конкретного. За словами Артіса, ані він, ані інші діти не пригадують насилля. Якщо не рахувати миті, коли той хотів його вбити. Таким чином, підозрюю, це були дві окремі дії… — каже він нерішуче.
— І тут ми розходимось, — каже Чен. — Гадаю, він спершу готував хлопчиків, тоді розбещував, а потім убивав, щоби приховати злочин. А Сібел та його колеги вважають, що головною метою було саме вбивство.
— Розбещував хлопчиків, не застосовуючи насилля, а тоді раптом убивав? — питаю я її.
— Саме так.
Не впевнений, що це збігається з описами Артіса, але тримаю рот на замку. Експерти тут вони.
Чен вимикає слайд-шоу.
— Ми вдячні вам за допомогу в розслідуванні.
Вона промовляє це так, ніби під час розслідування я зателефонував на гарячу лінію. Та я не зважаю.
— Дайте знати, якщо я ще чимось зможу бути корисний.
— Звичайно, — каже Чен. — Якщо ж у вас є якісь потенційні зачіпки чи ідеї, звертайтесь безпосередньо до мене.
Звертатись до неї. Зрозуміло. Трохи егоїстично, та це мене не стосується.
— Я повідомлю, якщо мої комп’ютерні моделі щось віднайдуть. Звичайно, мені б не завадило більше даних.
— На жаль, я можу ділитися з громадськістю лиш обмеженою кількістю інформації.
Що ж. Я — громадськість. Технічно так воно і є — але для залучених позаштатних експертів робляться винятки. Вона чітко дала зрозуміти, в якій ролі бажає мене бачити.
Краще б мені заспокоїтись.
— Детективко Чен, вам відомо, як я вийшов на тіла у Вімблдоні?
— Певно, Артіс сказав вам, де шукати. Або ж один із його друзів.
Вона дуже поверхово проглянула нотатки, якими я поділився.
— Не зовсім. Зі мною зв’язався батько хлопчика, щодо якого поліції досі не вдалося знайти жодної зачіпки, — я розводжу пальці на кілька міліметрів: — Коли я приїхав сюди, тека зі справою була ось такою. Я не мав із чого починати. Але, доклавши зусиль, мені вдалося знайти той будинок.
— Ви маєте на увазі історію про Іграшкового Майстра? — питає Сібел.
— Так. Чутки.
— Містере Крей, — втручається Чен. — Ми дуже вдячні за вашу допомогу. Запевняю, ваші заслуги ні в якому разі не лишаться непоміченими. Але поки що ми намагаємося дізнатися, чи вбивця досі на вулицях. Давайте трохи зачекаємо з церемонією нагородження?
— Чорт забирай, — кажу я. — Я не це маю на увазі.
— А що ж тоді?
— У мене є інструменти. Ресурси. Я можу допомогти.
— А у нас — ціла лабораторія.
— Вона застаріла років на двадцять. Спитайте, чи здатен хоч хтось із її працівників провести аналіз метилювання ДНК чи створити мапу біомів.
— У судмедекспертизі ми найкращі, — запевняє вона.
— Я вам вірю. Та я говорю про інструменти, які стануть доступними для вас лише через кількадесят років. Я ж можу дати до них доступ прямо зараз.
Насправді ж я пропоную їм доступ до себе.
— Ми обміркуємо вашу пропозицію, — каже вона, ввічливо натякаючи, аби я йшов до біса.
Я стримуюся, щоб не хитати головою.
— Ви зняли відбитки з велосипеда Крістофера Бострома?
Вона гортає свої записи.
— Не думаю. Та минуло вже десять років.
— І я запевняю, що на ньому відтоді ніхто не їздив. Знімете?
— Гаразд, — відповідає вона, ніби робить мені послугу.
Сібел зиркає на неї, а тоді вирішує говорити.
— Про це не повідомляли в новинах, та ми знайшли в сараї відбитки. Дуже багато відбитків.
Я вперше про це чую.
— І?
— Жодних збігів. Ми перевірили кожну базу даних. І вони не часткові. Повноцінні відбитки.
— То на нього не заведено жодної справи?
— На ті руки — ні. Комунальні платіжки. Телефонні дзвінки. Все веде в нікуди. Підставні імена, підставні компанії. Порожні банківські рахунки.
— Як у наш час комусь вдалося таке провернути?
Він хитає головою.
— Зазвичай зрештою вдається вийти на якусь юридичну фірму — але не тут. Зараз нам відомо навіть менше, ніж спочатку.
— Не зовсім, — відповідаю я.
— Що ви маєте на увазі? — питає Чен.
— Скільком людям таке вдалося б? Звучить як непогана зачіпка. Та не мені вам про це говорити. У вас усе під контролем.
Я розумію, що поводжуся, мов зарозумілий придурок. Але, здається, я, чорт забирай, заслужив таке право.
Хай працюють далі. Я не збираюся сидіти осторонь. Я знаю: він десь там і він набагато, набагато розумніший, аніж усім нам здається.
Як Джо Вік, він зміг лишатись невидимим, хоча вбивав у всіх під носом.
Але тепер, коли почали з’являтися тіла, його маскування дає слабину.
Розділ 29. Погляд з висоти
Я лежу на ліжку у своєму готельному номері поруч із лос-анджелеським аеропортом і розмовляю з Джилліан. На екрані мого ноутбука її обличчя, підсвічене вогнями Лос-Анджелеса за вікном.
Я дивлюся на неї й заспокоююся. Не лише тому, що її русяве волосся та зовнішність містечкової красуні сповнюють моє серце теплом. А ще й тому, що ми пережили наймоторошніші події, які лиш можна уявити, й між нами утворився зв’язок, який годі збагнути іншим парам. Хоча технічно ми не пара. Ми досі намагаємося зрозуміти, хто ми одне одному.
Останню годину я намагався пояснити все, що зі мною сталося, позаяк відчуваю провину, адже кілька днів не виходив на зв’язок.
— То що думаєш? — питаю.
— Ти зарозумілий гівнюк, — відповідає вона.
Цю жінку не можна не любити. На слова вона не скупиться.
— Звісно, якщо не рахувати тієї частини, де…
— Що ти хочеш почути? Ти страшенно пихатий. Тобі треба повернутися в Остін і дати справжнім поліціянтам виконувати свою роботу. Складається враження, що зараз саме це ти й хочеш від мене почути.
— Ні… Ні… Тобто… Що? Я пихатий?
— Так. Жодних сумнівів. Але більшість твоїх дупоголових учених друзів такі ж самі.
— Справедливо. Проте люди часто схильні переоцінювати свої знання, не маючи при цьому ніякого досвіду, — відповідаю я.
— Ти розповідаєш їм, як слід брати відбитки чи допитувати підозрюваного?
Я не згадую про велосипед, бо й так розумію, до чого вона хилить.
— Ні. Я просто…
— Переймаєшся, щоб не з’явився новий Джо Вік? Не варто. Він такий один. От про цього хлопця ти взагалі нічого не знаєш.