— Як і поліція. Це мене й хвилює.
— Чого ти боїшся?
— Вони викопають тіла, проведуть аналізи й лишать справу незакритою, аж доки не станеться щось іще.
— Замість того, щоб…
— Діяти.
— Шукати в лісах Монтани мертвих автостопників?
— Типу того. Слухай, я не сумніваюся в їхній компетентності.
— Доволі сумнівний комплімент від шановного доктора Тео Крея.
— Ти розумієш, що я маю на увазі.
Іноді вона буває надто проникливою і знає, на які важелі натискати.
— І що ж?
— Цей Іграшковий Майстер безкарно вбивав не менше десяти років. А вони навіть не здогадувалися про його існування. Чи про те, що його жертви взагалі були жертвами. Ми знайшли будинок. Мало того, що його там немає, так іще й відбитки пальців заводять у глухий кут. Якщо це взагалі його відбитки.
— І ти не віриш, що вони здатні його впіймати?
— Гадаю, — пояснюю я, — що якби його можна було впіймати, вони б прямо зараз ішли по сліду. Та насправді у них немає жодної зачіпки. Навіть фальшивої. Звичайно, це зміниться, скоро почнуть телефонувати люди, що не мають справжніх зачіпок, і пускатимуть поліцію хибним слідом… Єдине, що вони поки зробили, — не розповіли громадськості про зв’язок убивств із легендою про Іграшкового Майстра. Не знаю, чи це справді гарна ідея. Втім, так їм вдасться розмежовувати тих, хто несе повну маячню, і тих, кому насправді щось відомо.
— А що, як з’являться нові свідки? — питає вона.
— За останні роки їх було багато. І ось іще одна проблема: остання жертва зникла кілька тижнів тому, та поліція навіть не може пов’язати цю дитину зі справою. Здається, вони хочуть вірити, що свого часу вбивця розійшовся не на жарт, а тоді помер чи потрапив до в’язниці деінде.
— То ти вважаєш, що він досі поблизу?
Я злегка знизую плечима.
— Залежить від розміру території, яку ти маєш на увазі. Я порівняв мапи можливих випадків із іншими даними і виявив дещо цікаве.
— Ну, звичайно, — відповідає вона.
— Зараз по дупці заробиш.
— Не дражнися. «Що ж виявив неймовірний доктор Крей?» — питає захоплено студентка в обтислому светрі й короткій міні-спідниці, — вона помічає мою розгубленість і починає сміятися. — Як ти взагалі міг учити студентів?
— По-перше, вони так не вдягалися. Вони більше скидалися на бездомних. По-друге, не зважай. Можна, я все ж поясню, що ж незвичайного знайшов?
— Так, сер.
— Коли хижак надто активно полює і з’являється ризик, що тварини в окрузі можуть зрозуміти його методи — наприклад, коли вовк полює на стадо оленів — в ідеалі він знаходить запасне стадо… якщо є така можливість. Якщо стадо починає захищатися, хижак рушає далі, але потім повертається й перевіряє ситуацію. Якщо настрій стада нормалізується або воно навіть не розуміє, як слід реагувати, — вертається і знову полює — часом іще самовпевненіше, позаяк здобич не здогадується про його існування.
— То Іграшковий Майстер звалив, але постійно спостерігав за районом?
— Саме так. Лос-Анджелес — місто, надто багате на потенційних жертв, тому без прямої необхідності покидати його немає сенсу. Хоча, підозрюю, у нього був і варіант «Б» — альтернатива, пов’язана або з роботою, або з соціальними звичками, або з тим, що просто треба було колись щось вибрати. Можливо, там і виникне сильніший сигнал, який мені вдасться знайти. Я маю на увазі, що його легше буде знайти, позаяк він не там, де так легко вдавалося маскувати свої дії.
— І що, поліція не вкурила, що ти намагався пояснити? — питає вона саркастично. — Тео, я не розумію нічого з того, що ти сказав. А я була поруч, коли ми шукали тіла й намагалися зупинити Джо Віка.
— Копи не тупі. Ґленн був розумним. Набагато розумнішим, аніж показував.
— Так, але навіть він тебе не розумів. І, можливо, це коштувало йому життя. Багатьох життів.
Якусь мить ми мовчимо, думаючи про Ґленна.
Вона заговорює першою.
— То ти просиш у мене дозволу розпочати пошуки цього вбивці? Тобі не до мене. Хай це егоїстично, але я не хочу, аби ти знову опинився в небезпеці. Та я тебе знаю. Знаю, що ти це так просто не лишиш. Особливо якщо страждають діти. Але… — вона робить паузу. — Відчуваю, ти ще щось намагаєшся з’ясувати. Тобі ще щось не дає повернутись додому.
Я глибоко зітхаю.
— Справи в OpenSky дещо ускладнилися. Там були б справді вигідні перспективи, якби я не налажав. Не знаю, чи насправді хочу цього. Та це пішло б на користь…
Ось воно, це слово.
— Нам.
Нещодавно вона провела зі мною тиждень, і ми примудрилися зробити все, крім головного. Ми не поговорили про стосунки. Гадаю, обоє були надто налякані почути, що для іншого це досі лиш короткочасна інтрижка. Нам не хотілося передчасно все це закінчувати й страждати потім від надміру почуттів.
— Нам, Тео? — повторює вона.
Я відчуваю, як пашіє моє обличчя.
— Я лиш намагався сказати…
Я замовкаю, намагаючись змінити тему.
— Мені подобається, як звучить слово «ми», — каже вона, і моє серце починає калатати, ніби у п’ятнадцять.
— Мені теж. Просто… трясця. Якщо я подамся за цим виродком, доведеться порушити кілька правил. Більше, ніж я вже встиг порушити.
— Щось гірше за проникнення на територію школи чи прокрадання до окружного шкільного офісу?
— Нікуди я не прокрадався і не проникав. Але — так. Доведеться виходити за межі. Як…
— Минулого разу.
— Так. І якщо мене піймають, маленьку затишну версію нас, яку я б хотів бачити у майбутньому, буде вкрай складно зберегти.
Я спостерігаю, як вона закушує губу, обдумуючи почуте.
— Тео, ми – це я і ти. І ти… ну, я досі намагаюся тебе зрозуміти. І, може, повністю це мені так ніколи і не вдасться. Іноді ти здаєшся надзвичайно заглибленим у власні думки. Часом здається, що я розмовляю з калькулятором, і я запевняю себе, що мені потрібен хтось чуйніший. А тоді роблю крок назад і бачу повну картину. Бачу чоловіка, який ризикував життям, аби дізнатися, що сталося з тими, до кого нікому не було діла. І усвідомлюю, що твоя відстороненість пов’язана не з тим, що ти надто далеко. Ти просто на тисячу метрів вище, намагаєшся побачити згори найдрібніші деталі й знайти те, що слід виправити. Мені боляче, коли ти не дивишся на мене чи коли мені так здається. Але мені подобається, що ти досі намагаєшся скласти все докупи — і покращити. Я б ніколи цим не пожертвувала. Навіть заради того, аби твої очі дивилися лиш на мене.
— То що скажеш?
— Упіймай цього покидька. Тримайся від нього якнайдалі, але впіймай. Дій, як дієш зараз. А якщо потрапиш у неприємності, я буду поруч — із рушницею або з адвокатом.
Обожнюю цю жінку.
Розділ 30. Часточки
Я сиджу у своєму номері й напинаю найщиріший вираз обличчя, так ніби його можна передати телефоном. Потім набираю номер офісу судмедексперта і прошу зв’язати мене з Санджеєм Шивпурі, який відповідає за докази з вімблдонського будинку.
— Шивпурі слухає, — каже привітний голос.
— Привіт, Санджею, це Тео Крей. Як справи?
Я намагаюся говорити привітно й дружньо.
— Справи чудово. Ви мене здивували. Саме читав ваші нотатки. Дуже корисна інформація. Маю зізнатись — я вже встиг стати вашим фанатом. Прочитав ваше дослідження екстракції ДНК з фолікулів за допомогою мийних засобів. Дуже сильна робота.
— Це заслуга Ґуана з командою. Я лише допомагав у лабораторії, — відповідаю, намагаючись здаватися скромним.
— Дуже цікаво написано. Чи можна очікувати нових досліджень?
— Узагалі-то нещодавно я вивчав використання наночастинок заліза для фіксації фрагментарної ДНК перед очищенням. Мені вдалося здобути набагато довші ланцюги. Крім того, техніку можна використовувати й на кальцинованих зразках.
Ніколи не завадить бовкнути щось захопливе людині, від якої вам потрібна послуга.
— Дуже цікаво… і коли виходить ця робота?
— Поки невідомо. Я ще зайнятий процесом.
— А на якому об’єкті? — питає він.