— За своїм кухонним столом.
Я не мав власної лабораторії, відколи покинув університет заради полювання на серійного вбивцю.
— За кухонним столом? Схочете попрацювати разом — у мене є доступ до лабораторій Каліфорнійського університету. Може, я стану вам у пригоді.
Ну, взагалі-то, фанате…
— Може, випробуємо кілька нових підходів на доказах із вімблдонського будинку?
Тільки ти і я. Даватимемо одне одному п’ять, як найкращі друзі.
— Ні, — категорично відрізає він.
— Як ні? Це ж просто порівняльний аналіз. Навіть не лабораторка під запис.
— Вибачте, докторе Крей, але менш ніж годину тому до моєї лабораторії навідувалась детективка Чен і повідомила, що не просто відірве мені яйця, а ще й звільнить, якщо я вимовлю у вашій присутності слово «ДНК». Усі три пункти погрози мені важливі. Я вас поважаю, тому слово «ДНК» усе ж вимовив. Зрозумійте, серцем я з вами. Іншими органами теж.
Отже, все пішло не так, як я сподівався. Здається, детективка Чен сповнена рішучості перешкодити сумнозвісному доктору Крею далі копирсатися у справі.
Мабуть, боїться повтору Монтани. Я не побіг до газетярів і робив усе як просили, та все ж моя участь стала загальновідомою й неабияк ускладнила життя судмедекспертів. Їм довелося чітко відмежовувати свої дослідження від моїх.
— Я вас чудово розумію. Найменше мені хочеться втручатися. Але гіпотетично, скажімо, якби у вас були секвенції генів жертв і, ну, не знаю, якби ви екстрагували ДНК зі зразка сперми підозрюваного й ця інформація зрештою опинилась у файлі, який було надіслано на електронну адресу, що мені не належить…
— Це запитання, докторе Крей? Ось відповідь на ваше дуже непряме й гіпотетичне запитання: детективка Чен знає про таку штуку, як електронна пошта, й дуже детально пояснила, чого мені не слід робити і як саме відокремлюватиме найцінніші частини мого тіла, якщо я не послухаюся.
— Це означає «ні»?
— Однозначно.
— Гаразд. У такому разі — остання гіпотеза. Припустімо, ви отримали інформацію з найсучаснішого науково-дослідного інституту, розташованого на одній остінській кухні, з описом кількох корисних методів, про існування яких поки невідомо навіть лабораторіям ФБР.
— Я вважав би своїм обов’язком детальніше дослідити ці методи, — відповідає він. — Але результати лишив би собі.
Тьху.
— Ну, це краще, ніж нічого.
— Це все, що я можу. Хотілося б, аби все було інакше, але гляньте на ситуацію з точки зору детективки Чен. Якщо ми впіймаємо цього чоловіка, з доказами не має бути ніякої плутанини… Особливо через таку… таку неоднозначну постать, як ви.
— Я ціную це, — нерішуче відповідаю я.
— Між нами кажучи, детективка Чен — чудова людина, коли не враховувати її грізної категоричності в робочих моментах. Одна з найкращих. Її не просто так призначили на цю справу. Власне, вона одна з небагатьох детективів, які справді розуміють, що ми пишемо у своїх звітах. Вона ніколи не програвала справу, надавши обвинувачу неякісні дані експертиз.
І саме тому їй так не хочеться, аби божевільний доктор Крей копирсався в її доказах. Я розумію, та все ж це мене пригнічує.
Прощаюся з Санджеєм і кладу слухавку. Час навідатись до Вільяма й поділитися новинами.
— Але ж ви знаєтесь на цьому найкраще на світі, — каже він.
Ми стоїмо у нього на кухні й бідкаємося.
— Взагалі-то ні. Я не судмедексперт. Я нічого не знаю про більшість їхніх технік. Моя спеціалізація — дивитись туди, де інші недогледіли, і знаходити щось цікаве.
— Минулого разу вам вдалося зібрати всі необхідні докази, бо ви опинились на місці злочину раніше за них, — відповідає Вільям.
— Так. Якщо я візьму щось із подвір’я місіс Ґрін, це вважатимуть втручанням у розслідування. Детективка Чен одразу спитала мене, чи не брав я зразків. Навіть пригрозила обшукати мій готельний номер і запропонувала амністію, якщо я зізнаюся.
— Та зразків ви не брали?
— Не брав. Може, й варто було б ризикнути. Не знаю.
Вільям викидає наші порожні пляшки у смітник і виймає з кошика мішок.
— Якщо ви не проти, я трохи приберу.
Я ходжу слідом, доки він збирає сміття.
— Не знаю, чи там можна знайти щось корисне. Втім, я був би радий попрацювати з ДНК. І якщо раптом виявиться, що Іграшковий Майстер лишив свою ДНК — наприклад, порізався, і кров потрапила на одяг дитини — цієї інформації мені вистачить, аби створити тривимірну модель його зовнішності.
— Таке можливо? — питає він, спорожняючи сміттєвий кошик із ванної кімнати.
— Типу того. Проблема з судмедекспертами в тому, що більшість їхньої роботи спрямована на те, що приймуть у суді. Їм не хочеться демонструвати процедуру з п’ятдесятьма відсотками хибно-позитивних показників.
Я притримую йому двері.
— А кому ж захочеться?
— Але демонструвати можна й не в залі суду. Якщо взяти сотню випадкових людей на вулиці, і п’ятдесят один виявиться причетним, сорок дев’ять можна виключити й зосередитися на решті, використовуючи точніший, але й складніший інструмент.
— Ви дуже розумна людина. Шкода, що у нас немає ДНК чи того, що вам могло б знадобитися. Чи є можливість навідатись до її подвір’я, коли вони там закінчать?
Я хитаю головою, виходячи за Вільямом на вулицю.
— Вони працюватимуть іще кілька тижнів. А потім двір опечатають. Я вчиню кримінальний злочин.
— Допоможете?
Він вказує на сміттєбак обіч будинку.
Я підіймаю кришку, щоб він закинув усередину пакет.
— Дуже шкода, що я не прихопив із собою кілька сувенірів. А, ну, так, востаннє, прихопивши дещо з вантажівки коронера (а конкретніше — мазки з тіла мертвої дівчини), я опинився в лікарні зі зламаною щелепою.
— Ви, бачу, впертий.
— Буває.
Я закриваю кришку.
— Закрийте щільніше. Не хочу, аби хтось заліз усередину і влаштував там безлад.
Я знову підіймаю кришку і якусь мить дивлюся на неї, обмірковуючи почуте.
— Тео?
— Так? — відповідаю машинально. — Слухайте, ви часом не знаєте, де дістати окуляри нічного бачення?
— Навіщо? Задумали нічне полювання?
— Майже вгадали. А «Макдональдс» знадобиться для приманки.
Розділ 31. Набіг
Машини новинарів та поліційні фургони зникли, але патрульне авто досі стоїть перед будинком у Вімблдоні. Поліціянт охороняє місце злочину до повернення криміналістів.
Увесь периметр подвір’я оточений жовтою стрічкою та загорожами. На пустирі через дорогу ще більше загорож, за якими вдень табориться преса.
Вільям минає патрульну машину, об’їжджаючи чергове позначене коло довкруж кварталу, доки я дивлюся на мапу, сидячи на пасажирському сидінні його «Шеві Малібу».
— Проїхати ще раз? — питає він.
— Не треба. Він, певно, звик до роззяв, які намагаються глянути на будинок, та не варто привертати до себе зайву увагу. Пригальмуйте трохи.
Коли Вільям звертає за ріг, я опускаю вікно і жбурляю картоплю фрі на сусіднє подвір’я.
— Ріжете по живому. Вона так апетитно пахнула.
— У тому й суть, — відповідаю я. — Запах олії, в якій її смажать, активує рецептори пошуку їжі з високим вмістом жиру. Ми запрограмовані на звикання. Додайте до кетчупу сіль та фруктозу й отримаєте ідеальну їжу — якщо ви печерна людина епохи неоліту й поживні речовини отримуєте, з’їдаючи жовчні міхури та кишківники тварин.
— Мабуть, ваша дівчина обожнює балачки в ліжку, — хитає Вільям головою.
— Після півночі мені заборонено використовувати слова з більш ніж двома складами, — жартую я. — Припаркуйтеся тут.
Вільям зупиняє авто на розі, в кінці вулиці, де починається проїзд, що веде за будинок. Жовта стрічка й загорожі блокують задню частину подвір’я. Певно, щоб журналісти не пхали свої камери через паркан.
— А тепер що? — питає Вільям.
— Ви лишаєтесь на місці. Один з нас повинен мати змогу внести заставу за іншого.