Я перелажу на заднє сидіння й надіваю окуляри нічного бачення.
— Когось сьогодні пристрелять, — бурчить він.
— Я вас за язик не тягнув.
Він вимикає двигун.
— Краще заведіться й покладіть телефон у чохол на лобовому склі. Будете схожі на таксиста, який чекає клієнта.
Його ледь чути, та, здається, він бурмоче собі під носа щось про білих і їхню одержимість таксі. Я помітив, що неймовірно багато ускладнень, із якими стикаються люди під час соціальних взаємодій, можна вирішити, просто викликавши таксі.
Я притискаюся до сидіння, опускаю голову й визираю на вулицю. Водіям випадкових автомобілів не видно дивака, який розглядає шматок землі крізь окуляри нічного бачення.
— Як гадаєте, довго нам чекати? — питає він радше з цікавості, ніж від нетерплячки.
— Здається, просто зараз на картоплю витріщається пара блискучих очей.
Я помічаю, як ці очі визирають із куща на протилежному боці вулиці, де я викинув приманку. Я знав, що один тут точно буде — скоріше за все, в найбезпечнішому місці, звідки можна стежити за околицею й принагідно без проблем утекти.
— Ось і він…
Притиснувшись до землі, єнот переповзає вулицю, немов солдат, що намагається уникнути кулі снайпера. Доповзає до картоплі, нюхає й озирається, аби впевнитися, що за ним не стежать. А тоді починає наминати.
Трохи посмакувавши, хапає значно більше, аніж здатен з’їсти, і повзе травою у напрямку, зворотному тому, звідки прийшов. Я розумію, що це самиця.
— У нас тут мамця-єнотиха. Здається, вона несе малятам повечеряти.
Вона чує голос, очі зиркають у мій бік.
— Помітила, — шепочу.
Я не рухаюсь, чекаю, доки вона заспокоїться й вирішить, що загрози нема. За хвилину вона рушає далі, просто на нас.
— Іде сюди, — впівголоса кажу я.
— Ви боїтеся? Мені завести машину? — жартує Вільям.
Я прикушую щоку, аби не засміятися. Дивна річ гумор. Стоїмо метрів за тридцять від бійні, де, найімовірніше, син Вільяма зустрів свій моторошний кінець, і жартуємо про єнота.
Повз нас проїздить машина, і я переводжу погляд. На якусь мить мене засліплюють фари.
— Трясця. Втекла.
З появою автівки єнотиха зникла.
— Спробуймо знову? Підкинемо ще картоплі? Чи, може, купити малим «Хеппі Міл»?
З останніми словами його голос м’якшає. Певно, через болісний спалах спогаду.
— Ні. Двічі вона не бігатиме. Різниця між твариною — наприклад, єнотом — та рибою полягає в тому, що за кілька хвилин риба повернеться до того ж гачка. І повертатиметься знову, доки її не впіймають. Єнот обережніший.
— Та ви ходячий канал «Дискавері».
— Чесно кажучи, мені пропонували там вести телепередачу на тему біології та серійних убивць, — відповідаю я.
— І що?
— Я ввічливо порадив їм забиратися під три чорти.
— Пропонували більше грошей?
— Ні…
Я помічаю дещо на краю тротуару.
— Почекайте тут, — кажу, вискакуючи з автомобіля.
Я зауважив невеличку прогалину між бордюром і дорогою, щось типу дощоприймача. Для Лос-Анджелеса це рідкість.
Присідаю і свічу ліхтарем. На мене витріщаються три пари яскравих очей і шипить мамця-єнотиха.
Сімейство сидить на купі сухої трави та гілок і на чомусь схожому на стегнову кістку.
Не хочеться виселяти спрацьовану матір-одиначку, та цього вимагають обставини. Я дістаю з кишені водяний пістолет, лишаю їй місце для втечі і бризкаю в морду.
Вона вискакує зі свого кубла, малеча біжить слідом. Усі перетинають вулицю, прямуючи до чергового безпечного сховку.
Коли я знову оглядаю водостік, на мене зиркає пара оченят. Я повертаюся й бачу, як мати визирає з нової місцини, порахувавши і зрозумівши, що когось бракує.
На її щастя, я прихопив пару зварювальних рукавиць. Нахиляюся, хапаю малого й відношу до матері. Єнотеня мчить у кущі, й щаслива родина гуртом утікає.
Родичів того, що лишилося в сухому дощоприймачі, щасливими, мабуть, не назвеш.
Вільям підігнав машину, аби прикрити мене від поліціянта. Я збираю вміст кубла у великі білі відра з-під фарби, які саме для цього й прихопив.
Доводиться тягнути руку до самого низу, аби зібрати якнайбільше. Навіть маленька четверта дистальна фаланга, кінчик мізинця, може містити ДНК жертви. А коли ще й ніготь на місці, можна дізнатися щось про вбивцю — якщо його цим нігтем подряпали.
Я особливо не роздивляюся, що кладу у відра. Надто зосереджений на тому, щоб поліціянт не підійшов і не почав розпитувати.
Як мені відомо, технічно я закон не порушую. Але коли виявиться, що я забрав у них важливі докази, мої дії можуть інтерпретувати інакше.
Самі, чорт забирай, винні, що я не вірю їхньому підходу. Огорожі можуть щось значити для людей, та для моїх приятелів-єнотів і песика місіс Ґрін це лиш ілюзорні конструкції.
Те, що Іграшковий Майстер убивав жертв на своєму подвір’ї, не означає, що всі вони залишились у його межах.
Безпринципний посмітюх, який мусить годувати молодняк усім, що тільки зможе знайти, не має почуттів до кісток та гнилої плоті людської дитини.
Розділ 32. Помилка вибірки
Вільям запропонував провести аналізи в нього, та мене не полишала думка про податківців чи службовців Управління боротьби з наркотиками, які можуть увірватися в будинок. Не хотілося б, аби під час рейду вони зустріли мене зі збільшувальним склом в одній руці й дитячим черепом в іншій.
Тому я вирішив орендувати апартаменти в LAX Marriott. Готельний номер — не ідеальне місце для судово-медичної експертизи, та в мене вже був досвід облаштування собі чистого приміщення в полі, і я сподівався, що зможу витягти те, що треба, не зіпсувавши зразки.
На випадок, якщо покоївка вирішить проігнорувати табличку «Не турбувати», поруч зі своїми зразками я повісив у номері ще одну: «Реквізит: не чіпати».
У місті, де вигадали CSI та NCIS[16] і зробили гнилу плоть убитих жертв буденним матеріалом лабораторій, таке виправдання буде цілком прийнятним.
Спершу я мав висипати вміст відер на клейонку, яку натягнув над столом, і розкласти його в підписані подвійні поліетиленові пакети.
Якщо знайдуться інші кістки, крім тієї стегнової, яку я встиг помітити, хотілося б, аби медичний експерт розумів, звідки що взялося, коли я віддам йому матеріал (звісно, анонімно).
По черзі дістаючи знахідки з відра, я споліскував їх у раковині очищеною водою і просіював бруд і землю, шукаючи нігті та крихітні вушні кісточки.
Зрозумівши, що процес украй тривалий та стомливий, Вільям поїхав додому. Коли я пояснював, як вивести розташування стічних труб із карти ґрунтів, він іще вдавав зацікавленість. Втратив я його, щойно завівся про віднаходження старих струмків і озер у кардинально зміненому ландшафті.
До третьої години ночі я ідентифікував усі окремі кістки з дощоприймача. Їх виявилось одинадцять. Майже всі — пальці.
Здається, матері-єнотисі вдалося вкрасти дитячу руку або ж, можливо, кілька різних пальців.
Була там іще стегнова кістка, а також кілька фрагментів гомілки й ліктьової кістки, хоча щодо останніх я не зовсім певен.
Сфотографувавши все на цифровий фотоапарат, за яким теоретично на мене не вийдуть, я почав екстракцію.
За допомогою дрібного ювелірного свердла і спеціального полімерного ущільнювача, аби не допустити забруднення киснем, узяв по три зразки кожного фрагмента, лишивши достатньо матеріалу, аби медичний експерт міг отримати його з іншої частини кістки.
Глибоко в душі хотілося розіграти Санджея — додати зразки ДНК із секвенції неандертальця в желатин і замінити ним десь кістковий мозок.
Розум підказував, що це найгірша ідея з усіх можливих. Я вирішив, що на сьогодні досить.
Я поклав свої контрольні зразки в холодильник з льодом, а решту спакував у термопакет. Затим зателефонував до кур’єрської служби, що спеціалізується на доставці цінних паперів, криміналістичної інформації, яку використовують розвідувальні органи, та накопичувачів із надто важливими даними, аби надсилати їх через інтернет чи звичайними службами на кшталт FedEx або UPS.