— Гм. Я про це так навіть не думав.
— Я теж не знаю, що в них у головах. Але погрози вистачило, аби їх мотивувати. То за що ж вас заарештували?
— Тобто, ви мене витягнули, навіть не знаючи, за що мене взяли?
— Я бачила ордер. Досить розпливчастий. Це може зіграти проти них. Самі собі по яйцях топчуться. Можете не розповідати, та я ваша адвокатка, тож мені страшенно цікаво.
— Я забрав кілька знахідок із забитого колектора біля вімблдонського будинку.
— На вулиці?
— Так.
— Чудово, чорт забирай. Забитому? Це порушення закону про охорону довкілля. Якщо район бідний, можна буде позиватися ще й за це. Продовжуйте…
— Ну, я знайшов декілька кісток, екстрагував ДНК та провів власний аналіз.
— Краса! — каже вона. Ми летимо смугою для пасажирського транспорту. — То ви їх узяли не з місця злочину?
— Ні. Поліція навіть не була в курсі, що вони там.
— А зараз копи знають, звідки вони у вас?
— Ні. Я тримав рот на замку. Детективка Чен переконана, що я викрав їх із вімблдонського будинку до чи після того, як викликав поліцію.
— А раніше вас питали про наявність якихось доказів?
Чен перепитувала, переймаючись, чи не почав я збирати зразки, як тоді в Монтані.
— Так. Неодноразово. Я відповідав, що нічого не маю. Це правда.
— Я подам запит на відео вашого допиту. Їй це страшенно не сподобається. Добре, що ви нічого не брали з подвір’я — навіть до того, як його оголосили місцем злочину. Так значно легше. Їй нізащо не вдасться це на вас почепити.
— Гадаєте, я мав їй сказати? Може, і проблем би тоді не було.
— Хрін там! Їхні дії неможливо передбачити. Ви молодець, що тримали рота на замку. То що там за зразки?
— Кістки.
— Жах. І їх забрали з готельного номера?
— Так.
— Вона повідомила, куди саме їх конфіскували?
— Гадаю, надіслали до лабораторії, де працюють над вімблдонською справою.
— Хо-хо! Оце вони обісрались, — вигукує Мері й натискає кнопку на моніторі авто.
— Що там? — питає молода жінка.
— Зв’яжи мене з Девенпортом.
— Секунду.
Перш ніж знову зосередитись на дорозі, Мері дивиться на мене.
— Це ваша приватна територія. З тим ордером вони не мають права ідентифікувати знайдене як докази чи навіть розглядати його в контексті вімблдонської справи.
— Але я хочу, аби вони додали їх до справи.
— Я теж — якщо не використовуватимуть їх проти вас.
— Що цього разу, Карлін? — озивається грубуватий голос літнього чоловіка.
— Здається, ваші лос-анджелеські детективи конфіскували майно з фіктивним ордером і вже відіслали його до вімблдонської лабораторії.
— То й що?
— То й що? Слухайте… якщо не хочете, аби важливі складові розслідування було втрачено, краще б вам зателефонувати судді Лау. Нехай його детективи виймуть усе зі сраки, в яку запхали. І якнайскоріше. Вони вже встигли пригрозити тюремним терміном моєму клієнтові — який, до речі, свої ДНК-штуки знайшов у колекторі на території, що є суспільною власністю і ніяк не пов’язана з будинком. Я вже обговорюю з Клейнером позов проти незаконного арешту.
— Ні, не обговорюєте. Він сидить поруч зі мною.
— Нічого страшного, його номер у мене набирається одною кнопкою. Вони більше нічого не забирали? — повертається до мене.
— Комп’ютер і пістолет.
— Цирк. Чули? Якщо Лау справді поруч, порадьте йому виправити ситуацію.
— Іди на хрін, Карлін.
— Я б сходила — та де ж ти знайдеш у цьому місті підходящий хрін?
Вона натискає кнопку «Завершити дзвінок».
Я спантеличено на неї витріщаюся, не в змозі докумекати, що це було. Вона помічає мою реакцію.
— Чули вираз «не діставай пістолет, якщо не збираєшся стріляти»?
— Так…
— Вони добряче блефували. Чен зі своєю компанією вирішили вас залякати. Б’юся об заклад, вас наказав приперти до стінки прокурор Ґрасслі, який займається цією справою. Проблема в тому, що до вас ставились, як до підозрюваного, а не як до небайдужого громадянина. І це не просто зневажливо — ми ще й використаємо це проти них.
— Це не вплине на хід справи?
— Не переймайтеся. Скоріше за все, сьогодні ж увечері поліція привезе вам речі.
— Я мав на увазі вімблдонську справу. Це на неї не вплине? Бо це головне.
— А, це. Точно. Я забула, що ви чесний-пречесний благодійник. Ні. Вони запхали свого носа у ваші справи, бо гадають, що натрапили на слід. Їм просто треба було заткнути вам рота.
— Стривайте… У них хтось є?
— Я вам цього не казала, але вони подали запит на екстрадицію з Бразилії. Здається, отримали збіг відбитків та крові з людиною, яка сидить у тамтешній в’язниці.
— Побий мене грім.
— Їм пощастило. Якийсь кілер на службі в банд. Бразильці затримали його кілька місяців тому.
— Стривайте, як кілька місяців? Щось не клеїться. Остання жертва з тих, про які нам відомо, зникла лише минулого місяця.
Вона хитає головою.
— Я про це нічого не знаю. Та вони гадають, що знайшли убивцю.
— А я гадаю, що вони помиляються.
Мері під’їжджає до мого готелю й зупиняється на парковці.
— Не знаю, що вам з цього приводу сказати. Та будьте певні, вони вас слухати не захочуть. Нехай привезуть цього типа. Якщо якісь докази не триматимуться купи, сподіваюсь, усе якось розрулиться.
— Але можуть минути місяці…
— Звичайно. Ви зробили, що могли.
— Не певен. Справжній убивця досі на волі.
— Імовірно. Але коли Чен наступного разу постукає вам у двері, від неї можна буде очікувати чого завгодно. Навіть пастки. Професійна порада: тримайтеся подалі. Я не можу так часто користуватися своїми фокусами.
Я відчиняю дверцята.
— Дякую. Ем… випишете мені рахунок, чи як?
— Цього разу я пригощаю, позаяк ви боретеся за гідну справу. Наступного — надішлю Джуліану жирнючий рахунок. Добраніч. Якщо до ранку вам не привезуть комп’ютер — дзвоніть. А, і я знайду спосіб передати, щоб залишили ті ДНК-штуки собі.
Вона від’їжджає, і я намагаюся зрозуміти, як діяти далі. Може, цей вихід на бразильця щось змінить, а може, й ні. Та чекати часу нема.
Перш ніж у мої двері постукали, «Предокс» дещо знайшов. Потенційну модель, про яку я раніше не знав. Якщо вона підтвердиться, часу в мене ще менше.
Розділ 36. Нова реальність
Ноутбук мені повернули одразу. Я сиджу і вдивляюся у вир кольорових стрічок, намагаючись вирішити, про що спитати «Предокс». Пригадується один з дарів науки: відкривши нову істину, починаєш інакше дивитися на речі, й від цього міняється перспектива.
Завдяки новій математиці Ньютона вдалося виявити орбітальні цикли незнаних світів. Удосконалена теорія відносності Ейнштейна, що враховувала можливі викривлення простору, дозволила зрозуміти, чому ньютонівська математика не може точно передбачити орбіту Меркурія, розташованого так близько до Сонця.
Поглянувши на тривимірну карту крижаних тіл, які складають далеку хмару Оорта на зовнішніх просторах Сонячної системи, астрономи помітили дещо цікаве. Об’єкти збиралися з одного боку, немов вода в нахиленій посудині, й поводились так, ніби щось їх туди притягувало.
Це призвело до теоретичного обґрунтування нової планети в нашій Сонячній системі. Вона б називалася планетою Ікс, якби астрономи не вирішили, що Плутон, дев’ята планета, насправді не відповідає вимогам до планет.
Кількість даних, що підтримують існування цієї все ще гіпотетичної дев’ятої планети, постійно зростає.
Астрономам, які зробили це спостереження і повністю прийняли його, належить іще одне відкриття. Протягом багатьох років учені зауважували, що Сонце майже на три градуси відхиляється від площини Сонячної системи.
Загальноприйнятного пояснення не було. Може, Сонячна система просто так влаштована — наче будинок на пологому схилі. Втім, астрономи дев’ятої планети усвідомили, що масивний об’єкт у глибині Сонячної системи помітно впливатиме на її центр. Немов довжелезний важіль, він призводитиме до невеликого нахилу внутрішніх планет. Здається, що нахилене сонце, тоді як насправді… Ну, принаймні у вчених була така теорія.